Перед офіційним початком зібрання, кілька десятків присутніх мали змогу наживо переконатися у тому, що просвітницько-виставковий проєкт «Спротив на тимчасово окупованих територіях України» – це експозиція-відвертість, яка мовою реальних, привезених із пекла війни артефактів зриває маски з російського терору та показує надлюдську силу українського підпілля. Переяславці мають особливу честь бачити цю вражаючу експозицію першими після її прем’єрного показів у Львові та Запоріжжі. Наразі виставка розгорнута в читальному залі Сигізмунда ІІІ, а після 24 червня вона переїде до КЗ «Переяславський ЦКМ», щоб охопити ще більше містян.

Увесь простір концептуально поділений на чотири тематичні зони:

• «Лінія злочину» демонструє беззаперечні докази матеріального терору ворога – чужинські каски та шеврони;
• «КонVеєр Брехні» занурює у вимір ментального насилля через зібрані оригінали російської пропагандистської преси;
• «Під грифом ПроZвещения» розкриває жахи «освітнього геноциду» за допомогою російських підручників, якими ворог намагається випалити свідомість найменших українців;
• «Спротив» фіксує унікальні фотосвідчення відчайдушного та безкомпромісного цивільного підпілля.

Спеціально для показу в Переяславі експозицію суттєво розширили. Порівняно зі львівським етапом, до неї додалися разючі фотодокументи стану Каховського водосховища через три роки після підриву ГЕС, а також світлини безстрашних проукраїнських мітингів в одному з невеликих селищ Херсонщини, що доводить тотальність опору навіть у малих громадах. Виставку також доповнили артефактами з прифронтового Добропілля – справжнім кам’яним вугіллям, захисними касками ДТЕК, книгою та патчем. Пронизливим нагадуванням про те, що лінія фронту зовсім поруч, став новий символічний вказівник із точними відстанями до двадцяти окупованих та прифронтових міст.

Емоційним ядром оновленої експозиції стала модернізована авторкою, викладачкою університету Іриною Марущак інсталяція «Ключі, що чекають». Тепер вона розкриває глибоко духовний вимір: людина постає в ній як стовбур родинного дерева, що крізь розірвані ланцюги окупації нестримно тягнеться руками до в’язки ключів – символу звільнення, свого коріння та рідного дому.

Урочисте відкриття, яке модерував автор цих рядків – провідний фахівпець відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю, журналіст Максим Левченко, розпочалося зі слів вдячності захисникам та захисницям України і хвилини мовчання, позаяк кожна можливість збиратися у стінах університету і вільно дихати виборена надзвичайно дорогою ціною. За право залишатися українцями наші співгромадяни на окупованих територіях та воїни на передовій платять власним життям.

Першим до слова був запрошений локальний лідер проєкту, очільник Ради ВПО Переяславської громади та вчитель історії з Херсонщини Денис Скрипець. Він одразу задав відвертий тон розмові, наголосивши, що виставка покликана зламати стереотипи про життя в окупації.

«Побутує думка, що люди в окупації залишились, тому що їм так зручно або їм там подобається. Але насправді це все не так. У людей різні причини, чому вони звідти не виїжджають, і це потрібно розуміти. Наша виставка умовно поділена на чотири зони, а також я просив би звернути увагу на дороговкази. Вони тут як нагадування про те, що війна не так далеко, як нам здається. Рахуйте відстань до війни не в кілометрах, а в годинах. Скільки нам до Донецької області? Годин вісім. Тобто фронт звідси всього-на-всього у восьми годинах їзди», – наголосив Денис Скрипець.

Символічно, що першою локацією, де розгорнулася виставка став Університет Григорія Сковороди в Переяславі. Проректор з наукової роботи та інноваційної діяльності Василь Дудар. Звертаючись, до учасників відкриття виставки, підкреслив визначальну роль університету та важливість інформаційної гігієни в умовах війни.

«Дуже важливо і символічно, що саме в цій аудиторії ми розпочинаємо виставку. На жаль, для мешканців неокупованої України ці питання здаються далекими. Але все змінюється, і те, що було сьогодні далеко, завтра може стати реальністю. Лише завдяки нашим Збройним Силам наша територія не є окупованою. До речі, на базі університету було засновано добровольче формування територіальної громади, учасники якого вже збили понад 60 «шахедів». На виставці багато плакатів про конвеєр брехні. Дуже важливо включати критичне мислення, адже недарма існує поняття ІПСО – це така ж зброя війни», – зазначив Василь Леонідович.

Доповнюючи слова керівництва, модератор заходу навів кілька показових цифр: з першого дня великої війни заклад організував абсолютно безоплатне проживання для 543 внутрішньо переміщених осіб. Станом на нині у гуртожитках постійно мешкають понад пів сотні переселенців, ветеранів та дітей-сиріт. Усе це було б неможливим без потужної синергії з містом.

Заступниця Переяславського міського голови Оксана Степаненко подякувала за ініціативу та висловила щиру підтримку переселенцям.

«Ми як громада дуже пишаємося тим, що нам пощастило знайти таких відповідальних людей. Ми виконуємо всі можливі програми підтримки – і «Турботу», і пільгові перевезення. Коли ти споглядаєш ці експонати, включаєш критичне мислення, то глибше розумієш, що все в цьому житті має значення. Абсолютно все. Що ти думаєш, що ти говориш, якою мовою ти говориш, чи знаєш ти коріння свого роду», – поділилася емоціями Оксана Серафимівна.

Присутній на відкритті очільник Горностаївської селищної військової адміністрації Дмитро Ляхно розповів про важливість єднання, адже ворог завжди намагався і намагається розділити українців.

«Коли приїжджаєш в інше місто і бачиш земляків, ми стаємо такі всі рідні, обіймаємося, тому що розуміємо – ми є частинкою тієї території, яка зараз окупована. Дуже часто наші «брати» в лапках розповідають, що Схід – це одне, Захід – друге, постійно намагаються нас розділити. Але немає різниці, всюди є Україна і всюди є український дух», – підкреслив Дмитро Валерійович.

Ключовим моментом офіційної частини став кураторський огляд від автора експозиції, виконавчого директора ГО «Асоціація української миротворчої школи» Олександра Кобця. Він розкрив щемливу історію виникнення ідеї виставки, яка почалася з листа дівчинки-підлітка з окупованої Горностаївки.

«Дитина написала домашню роботу, розмірковуючи про минуле і майбутнє. Вона писала: «На жаль, я знаходжусь на окупованій території і не можу нічим допомогти. В іншій ситуації я б малювала малюнки, плела браслети, робила віночки та продавала б усе, щоб віддати гроші нашим захисникам для прискорення Перемоги». І це пише дитина, яка чотири роки перебуває в окупації у надважких умовах. Це і є найяскравіша картина спротиву», – розповів Олександр Кобець.

Перед початком дискусій директор Бердянської гімназії Юрій Білай зробив коротку ремарку про російські підручники, представлені у зоні «освітнього геноциду». Він зазначив, що діти, які пішли в перший клас на початку війни у 2014 році, нині є випускниками, і вплив російської системи на їхню психіку є колосальним викликом для України.

На завершення екскурсії Денис Скрипець запросив усіх залишати побажання на українському прапорі, який поїде на наступні виставки, та розповів про тихий цивільний спротив – від висаджування жовто-синіх квітів біля дому до демонстративного сушіння одягу в національних кольорах просто перед очима росіян.

Після огляду присутні перейшли до 114 аудиторії Центру інноваційного навчання та трансферу технологій «Innovation Training & Tech Transfer Center». Тут було задано відлік першої панельної дискусії «Голос з окупації: Досвід вистояння, управління та волонтерства». Своїми історіями тут ділилися лідери Горностаївської громади. Очільник громади Дмитро Ляхно пригадав ранок 24 лютого, заграву над Каховкою та стихійний проукраїнський мітинг 8 березня. Він детально описав боротьбу за виживання громади та найстрашніший етап – п’ять місяців його перебування у російській катівні.

Особливим символом надії для місцевих тоді залишався український стяг. Як зазначив посадовець, синьо-жовтий прапор біля селищної ради окупанти зняли лише на початку липня, а на інших закладах він майорів аж до серпня: «Багато хто казав: приїжджали люди, дивились, і якщо прапор висить – значить, все нормально, значить, тут Україна».

Згадуючи ж перші розмови з ворогами, Дмитро Валерійович додав:

«Коли прийшли окупанти, вони дивувалися, що їх ніхто не зустрічає. Один з них прямо спитав мене: «Как настроение?». Я відповів: «Громада проукраїнська була, є і залишиться. Ви ж прийшли не з тортом, а зі зброєю». Пізніше мене забрали в полон. Там я надивився різного. Вони розповідають байки про «братів», але насправді ставляться до людей як до третього сорту».

Керуючий справами виконкому Антон Кирпота розповів про діяльність молодіжної ради в окупації, управлінський хаос росіян та відчайдушний опір фінансовій системі ворога, коли люди масово знімали готівку.

«Російська окупаційна армія і режим мають величезну проблему з кадровим потенціалом. На превеликий жаль, з людським ресурсом у них зараз усе добре, а от зі справжніми спеціалістами, які мають забезпечувати життя громади – у них проблема. Росіяни також спали і мріяли про те, як ввести в обіг свою бумажку під назвою «рубль». Але більшість населення все-таки притримувалась позиції, що в нас є своя валюта, ми –  українці, і будемо забезпечувати себе за допомогою нашої національної валюти», – підкреслив Антон Вікторович.

Директорка Горностаївського ліцею Любов Степанова поділилася історією освітянського спротиву: як школа відмовилася відчинити двері окупантам і як вона особисто рятувала найцінніше:

«Ми жили тим, що завтра це все закінчиться. Життя тривало, ми чергували у закладі. Коли я виїжджала, то вивезла свій робочий ноутбук і флешку, де була вся документація. Стою на тому їхньому пропускному блокпосту з трьома ноутбуками. Поклала їх у рюкзак і думаю: «Ну вже як повезе, так повезе». Дивом перевірка минула мене. Зараз наш ліцей успішно працює дистанційно. У нас мужні, витримані вчителі, які, чесно кажучи, навіть сидячи в коридорах під обстрілами з ноутбуком, продовжують проводити уроки», – розповіла Любов Володимирівна.

Надалі журналістка та координаторка волонтерського штабу Любов Рудя вразила розповіддю про логістику порятунку в повній ізоляції.

«Добре волонтерити, коли тобі привозять готову продукцію на склад. А ми мали знайти все самі й перевезти ліки та дріжджі через 30 ворожих блокпостів. Якось ми наскочили на шипи біля Антонівського мосту і пробили скати, чекаючи ремонту прямо перед російськими військовими. Ми вистояли тоді не тому, що були якимись особливими, а тому, що в найважчий час поруч виявилися люди. Коли колаборант вимагав роздавати їхню гуманітарку під камери, ми відмовилися. У цьому і проявлявся наш спротив», –  зазначила Любов Михайлівна.

Після глибокої розмови та емоційного обміну думками учасники зробили паузу на кава-брейк, поступово перейшовши у формат інтенсивних мінілекцій.

Першим виступив заступник директора Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов із лекцією «Війна навколо ідентичностей». Він пояснив, що окупаційна політика росії – це продумана система атомізації суспільства, де ворог штучно насаджує тотальну недовіру між людьми.

«З перших днів окупації росіяни зробили ставку на знищення довіри і солідарності. З кожною конкретною людиною, коли вона боїться, працювати значно легше. Під час обшуків вони часто кажуть: «Знаєш, чому ми прийшли? Твій сусід Петро на тебе доніс». Цей Петро у 90% випадків нічого не писав, але ти вже будеш його підозрювати. Людей часто не випускали з підвалу, поки вони на когось не напишуть», – пояснив Сергій Данилов.

Експерт додав, що школа в окупації перетворилася на адміністративно-поліцейську інституцію: «Школа – це не місце навчання, це місце контролю не тільки дітей, а й батьків. Вона реєструє, сортує, викликає, попереджає, погрожує і примушує до правильної публічної поведінки. У багатьох випадках невідвідування російської школи супроводжується погрозою позбавлення батьківських прав».

Окрему увагу лектор приділив агресивному мілітарному вихованню, залученню молоді до «Юнармії» та пропагандистській обробці національних меншин.

«Величезну увагу вони віддають так званому військово-патріотичному вихованню. Це підготовка до того, що ці діти підуть воювати. Їх постійно накачують цим патріотизмом і готовністю померти. Єдина сфера, де вони не скорочують фінансування, – це молодіжна політика», – наголосив аналітик.

Наступну мінілекцію, присвячену правовим аспектам фіксації звірств окупантів, провела юристка Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини Олена Куваєва. Її виступ став своєрідним практичним посібником з того, як документувати пережитий терор так, аби ці свідчення перетворилися на докази в судах.

Найперше правозахисниця закликала суспільство та медіа бути точними в термінології та чітко розмежовувати поняття, які часто плутають.

«Дуже важливо розділяти воєнні і військові злочини. Воєнні злочини (war crimes) – це порушення законів і звичаїв війни, те, що безпосередньо пов’язано зі збройним конфліктом. А військові злочини – це порушення порядку несення служби, наприклад, самовільне залишення військової частини або ухилення від військової служби, що може відбуватися і в мирний час», – пояснила експертка.

Пані Олена детально зупинилася на технічних нюансах фіксації доказів. Вона наголосила, що будь-які фото чи відео, зроблені в окупації або на місцях злочинів, за можливості повинні зберігати метадані – вшиту у файл інформацію про дату, час і пристрій зйомки. Якщо фотографію просто переслати у месенджері, де метадані стираються, файл може стати менш вагомим доказом.

Оскільки сама Олена Куваєва спеціалізується на глибинних інтерв’ю з потерпілими (які часом тривають по кілька годин), фундаментальним правилом такої роботи вона назвала принцип «не нашкодь». Безпека людини – як фізична, так і психологічна – завжди має стояти вище за збір фактів.

«Процесом керує людина, абсолютно повністю. Якщо є мінімальний ризик того, що те, що я роблю як документаторка, травматизує когось або зашкодить людям, які залишилися в окупації, я на цьому зупиняюся. Якщо людина під час інтерв’ю каже: «Давайте припинимо» – ми припиняємо. Жодне правосуддя не варте того, аби змушувати людину заново пережити те, що в принципі не мало з нею ставатись», – підкреслила юристка.

Правозахисниця розповіла про механізми притягнення росії до відповідальності: від заяв до національних правоохоронних органів (СБУ, прокуратура, поліція) до Міжнародного кримінального суду. Окремо вона звернула увагу на створений під егідою Ради Європи Реєстр збитків для України, закликавши всіх, хто постраждав, обов’язково фіксувати там руйнування майна чи іншу шкоду.

«Документувати потрібно сьогодні. Бо люди, як носії інформації, на жаль, помирають. На жаль, забувають. І це нормально, коли твій мозок хоче забути полон і травматичні події. Речові докази так само знищуються. Але нам, як суспільству, важливо це пам’ятати. Пам’ятати це важливо для правосуддя, для відбудови, зрештою! Пам’ятати важливо для того, щоб ми на цей 300-й рік нарешті вивчили уроки взаємодії з росією, могли публічно це комунікувати на міжнародному рівні і показувати світові, що тут насправді відбувається», – резюмувала Олена Куваєва.

Завершальну мінілекцію провів кандидат історичних наук, директор Бердянської гімназії №7 «Меотида» Юрій Білай. Він презентував глибоку аналітичну розвідку про нові російські підручники з історії, видані у 2022-2024 роках для окупованих шкіл. Експерт наочно продемонстрував, як ворог використовує псевдонавчальну літературу для стирання української історії та позбавлення молоді критичного мислення.

«Відразу стверджую, що їхні так звані підручники – це ідеологічна зброя і психологічне насилля проти дітей. Це, в принципі, індоктринація. Це спроба зробити з наших дітей людей, які не застосовують критичне мислення. Усе це побудовано виключно на те, щоб дитина засвоювала агресивний матеріал, повторювала його, відтворювала його. Ці підручники транслюють колоніальний наратив, де Україна – лише периферія імперії. Вони формують відчуття меншовартості і спрямовані на викривлення ідентичності дитини», – наголосив Юрій Білай.

Історик детально розібрав поетапну еволюцію російської пропаганди на сторінках шкільних книг. Якщо у підручниках для сьомих-восьмих класів історія України ще згадується, хоч і вкрай маніпулятивно (наприклад, Переяславська рада подається як безапеляційне «входження під руку російського государя», а насильницьке знищення Запорізької Січі – як «територіальне упорядкування»), то у дев’ятому класі слова «Україна» чи «український» практично зникають. Натомість українські землі розчиняються в імперських географічних назвах на кшталт «південні губернії» та «юго-западные рубежи».

Справжній інформаційний терор, за словами лектора, розгортається у підручниках для старшокласників. Там Українську Центральну Раду називають «сепаратистською організацією», Голодомор цинічно виправдовують як «тяжкі наслідки продовольчої політики», а в підручнику для 11-го класу найбільший у книзі параграф на 16 сторінок відведено під пропагандистську маячню «Істоки українського неонацизму».

«Найголовніше, що нам з цього треба винести: території ми звільнили, але наша головна битва почнеться тоді, коли ми почнемо повертати свідомість наших дітей. Тому що у них зашорений мозок. Хочеш чи не хочеш, але якщо ти змушений навіть під дулом автомата відвідувати такі заклади освіти, то частина того наративу, який вони закладають, може залишитися у дитини. Це завдання із зірочкою, і ми маємо з цим працювати», – попередив експерт.

Фінальним акордом цього насиченого та змістовного дня став показ документального фільму «Люди кольору свободи». Ця стрічка-маніфест стала справжнім літописом незламності, котрий зафіксував велич духу українського цивільного підпілля. Перед початком перегляду та після його завершення аудиторія мала можливість долучитися до прямого діалогу в онлайн-форматі зі сценаристкою та продюсеркою стрічки Анною Слюсаренко, а також його режисеркою Людмилою Мельник. Представляючи гостей, Денис Скрипець підкреслив, що команда кінематографістів виконала титанічну роботу, яка перетворила документальне кіно на юридичне та історичне фіксування злочинів окупаційного режиму. Сама продюсерка, розпочинаючи спілкування, одразу відповіла на репліки щодо хронометражу картини:

«Коли нам говорять, що фільм довгий, а він триває годину і сорок вісім хвилин, ми не втомлюємося повторювати: окупація значно довша. Стрічку ми випустили у 2025 році, а починали пошуки фінансування та підтримки ще у 2024-му. Тоді ми були дещо наївними, дуже боялися не встигнути. Думали, а раптом зараз про щось домовляться, усе вирішиться, і наше кіно стане неактуальним. На превеликий жаль, ця тема продовжує залишатися гострою. І вона є життєво необхідною передусім для нас самих, для українців усередині країни, аби ми вчилися розуміти один одного в усій складності ситуації, що виникла».

Анна та Людмила наголосили, що головна мета фільму – не просто продемонструвати режисерську роботу, а спонукати суспільство до глибокого внутрішнього діалогу, навчити бачити долі тих, хто опинився в ізоляції, та молоді, яка виривається з ТОТ і вступає до українських університетів. Щоб унаочнити катастрофічний рівень браку інформації та взаєморозуміння в сучасному соціумі, продюсерка поділилася історіями з попередніх показів стрічки в інших регіонах:

«Минулого року під час показу в Одесі до нас підійшла жінка, яка евакуювалася з Нової Каховки. Вона згадувала, як виїжджала з чоловіком та донькою на стареньких «Жигулях» довгі чотири дні, а в окупації в неї залишилася літня мама. Ця переселенка зі сльозами розповідала, що колеги по роботі в Одесі абсолютно щиро її запитують: “Ну а що такого? Чого ти так переживаєш, сядь на автобус та з’їзди до неї в гості!”. Вони просто не усвідомлюють, що таке фільтраційні табори, обшуки і смертельна небезпека. Наш фільм – це спосіб налаштувати суспільну оптику на цей різний досвід. Ще один разючий випадок трапився у Львові, де на показ прийшла корінна львів’янка у кількох поколіннях. Її чоловік пішов захищати Україну ще у 2014 році й загинув на Луганщині, бо місцевий житель здав позиції ворогу. Ця жінка відверто зізналася нам: “Я роками щиро ненавиділа й не розуміла, навіщо ми боремося за той Донбас і Луганщину, де, як мені здавалося, немає жодного адекватного українця. Але подивившись ваш фільм, я нарешті побачила там наших людей. Я зрозуміла, що це не питання регіону – чи ти тварюка, чи ти людина і громадянин”. І це чиста правда. Колаборанти є всюди. Коли ми показували стрічку в Полтаві разом із правозахисницею Людмилою Гусейновою, вона згадувала, як у донецькій тюрмі сиділа в одній камері зі снайперкою, яка прицільно вбивала українських військових на фронті. Знаєте, звідки була ця снайперка? Вона була корінною полтавчанкою. Зрадники є всюди, і це потрібно тверезо усвідомлювати, не тавруючи за географічним принципом тих, хто опинився в заручниках режиму».

Глядачі в читальному залі університету проводжали фінальні титри стрічки та виступ продюсерки тривалими аплодисментами, а дехто не стримував сліз. Ця онлайн-дискусія, попри цифрову стіну екрана, дозволила сковородинівській спільноті та лідерам окупованих громад обмінятися колосальним теплом і солідарністю.

Підсумовуючи, цей день в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі вкотре довів: ворог здатний тимчасово захопити наші землі, завезти туди свої токсичні підручники та зброю, але йому ніколи не окупувати людські душі.

Просвітницько-виставковий проєкт «Опір на ТОТ України» був створений ГО «Академія розвитку громадянського суспільства» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» у партнерстві з ГО «Асоціація української миротворчої школи», ГО «Центр близькосхідних досліджень», Університетом Григорія Сковороди в Переяславі, Відділом культури і туризму Переяславської міської ради, КЗ «Переяславський ЦКМ», Радою ВПО Переяславської громади за інформаційної підтримки Proslav. Проєкт представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду Відродження.

Запис Залізо, що вбиває тіло, і папір, який нищить душу: до 24 червня в УГСП експонуватимуть артефакти привезені з окупації спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.