Кажуть, що найкращий спосіб перезавантажитися після напруженої інтелектуальної роботи – це вийти за межі звичного комфорту. Саме цей радикальний шлях обрала для своєї весняної відпустки методист вищої категорії Навчально-наукового центру якості освіти Університету Григорія Сковороди в Переяславі Тетяна Хищенко. Замість традиційного затишного відпочинку вона закинула на плечі 15-кілограмовий рюкзак і вирушила підкорювати найвищий та найсуворіший маршрут України – повний траверс Чорногірського хребта.

Про подолані десятки кілометрів, комбо з усіх шести українських двотисячників, першу ночівлю в наметі та світ, який назавжди змінює уявлення про красу – читайте з перших вуст у розповіді нашої колеги.

Мій шлях пролягав від залізничної станції в Квасах до мальовничої Дземброні. Це були дні безперервного руху вгору-вниз повз вершини, від яких буквально перехоплює подих.

Перший день розпочався зі старту в селі Кваси та переходу до полонини Менчул. Це була необхідна адаптація до ваги наплічника та найперші кроки вгору.

Наступного дня гори кинули мені справжній виклик. Я подолала неприступний і крутий Петрос (2020 м), пройшла через полонину Головчевська, екологічний пункт «Перемичка» та вийшла на Малу Говерлу (1762 м).

Третій день став подорожжю через саме серце Чорногори. Маршрут пролягав через легендарну Говерлу (2061 м), Брескул (1911 м) та Пожижевську (1822 м). Залишивши позаду містичне озеро Несамовите, я підкорила Ребра (2001 м), скелястий Гутин Томнатик (2016 м) і спустилася до найвищого озера країни – Бребенескул.

Четвертий день прозвучав як фінальний акорд. Від вершини Бребенескул (2038 м) шлях вів через гори Менчул (1998 м) та Дземброня (1877 м) до величного Піп-Івана Чорногірського (2028 м) із його обсерваторією, а далі – через гору Смотрич (1898 м) на однойменну полонину.

П’ятий день став днем довгоочікуваного повернення: спуск у село Дземброня та дорога додому.

Гори швидко дали зрозуміти, що тут грають за іншими правилами. Зв’язку та мережі не було зовсім. Мій смартфон перетворився на звичайну камеру та ліхтарик. Спочатку це здається незвичним, але потім приходить дивовижне відчуття абсолютної свободи: жодних робочих чатів, новин чи сповіщень –  тільки ти і хребет.

До того ж Чорногора постійно випробовувала на міцність. Погода змінювалася щогодини: щойно ти йдеш під палючим сонцем, як за наступним поворотом тебе наздоганяє крижаний вітер, а хмари спускаються так низько, що застилають усе навколо. Доводилося на ходу то ховати дощовик, то знову утеплюватися, адаптуючись до примх карпатського клімату.

Карпати приготували для мене найкращі декорації, які тільки можна уявити. Мені пощастило на власні очі побачити диво, заради якого мандрівники чекають цілий рік – цвітіння червоної рути (рододендрону). Коли схили суворих гір вкриваються ніжним рожево-пурпуровим килимом, здається, що ти потрапила в казку.

Поміж цих квітучих схилів ховаються «очі» Чорногори – високогірні озера. Озеро Несамовите зустріло своєю особливою, трохи таємничою атмосферою. Натомість Бребенескул, затиснуте у глибокій скельній чаші на висоті 1801 метр, вразило своєю неймовірною чистотою та спокоєм.

Цей похід став для мене абсолютно новим досвідом –  я вперше в житті ночувала в наметі.

Коли після виснажливого дня ти власноруч розбиваєш свій маленький тимчасовий дім під зоряним небом, а вранці прокидаєшся від гірської прохолоди й перших променів сонця – це незабутньо. Весь побут тут стає дуже простим і кристально чистим. Ти вмиваєшся і п’єш крижану, смачну воду прямо з джерела, а звичайна похідна каша, приготована на висоті під дві тисячі метрів, здається найвишуканішою стравою у світі.

Похід Чорногорою – це не просто фізичне навантаження, це глибокий психологічний тренінг. Протягом цих днів я пережила весь спектр емоцій.

«Навіщо це мені? Навіщо я взагалі сюди пішла?». Саме такі думки крутилися в голові під час важких, затяжних і, здавалося, нескінченних підйомів. 15-кілограмовий рюкзак нещадно тиснув на плечі, а кожен крок вимагав титанічних зусиль волі. У такі хвилини світ звужується до шнурків твоїх черевиків і наступного кроку.

Але все змінювалося, щойно я виходила на вершини. У один момент уся втома просто розчинялася в розрідженому повітрі. Коли ти стоїш на піку, вітер обіймає тебе, а навколо на 360 градусів розгортаються панорами безкраїх хребтів – тебе накриває хвиля чистої ейфорії. Це відчуття абсолютної перемоги над собою.

Ці дні на хребті показали мені прекрасний, дикий і величний світ, якого ніколи не побачиш у стінах власної затишної домівки чи через екран смартфона. Щоб доторкнутися до цієї краси, потрібно заплатити втомою, мозолями й вагою важкого наплічника.

«І знаєте що? Вона варта кожної витраченої сили. Усі шість двотисячників України підкорені. Короткий відпочинок завершився, я повернулася до своїх обов’язків в університеті, але всередині мене назавжди залишився цей простір, вільний вітер Чорногори та рожеві схили, вкриті червоною рутою. Якщо ви ще думаєте, чи варто йти в гори – не думайте. Збирайте рюкзак. Воно того варте», – завершує свою розповідь для наших читачів Тетяна Миколаївна.