У понеділок, 10 листопада 2025 року, в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі, в межах проєкту бібліотеки закладу під назвою «Університетські зустрічі», відбулася довгоочікувана творча зустріч із народним артистом України, культовим актором, режисером і справжньою легендою українського мистецтва Богданом Бенюком.

Розмова з впізнаваним та улюбленим кількома поколіннями народним артистом України, яку сковородинівцям та містянам анонсували ще 22 вересня, переносилася кілька разів через виправдано навантажений графік актора – він активно грає в театрі, очолює столичний Театр на Подолі та кафедру в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, активно знімається і має лише один вихідний у тижні, який незрідка теж зайнятий справами або виставами, які переносяться через повітряні тривоги. Врешті, кількамісячні зусилля директорки книгозбірні Ольги Шкири справді було вартим того, і знайшли відгук у кількох десятків присутніх сковородинівців та містян, зокрема музейників. Пресслужба університету вже готова переповісти та показати якою видалася ця зустріч.

Варто зауважити, що напередодні зустрічі Богдан Михайлович поспілкувався з ректором Віталієм Коцуром та директоркою книгозбірні Ольгою Шкирою та, за давньою традицією, лишив автограф у залі інформаційних технологій «Чумацький шлях».

«Є люди-особистості, які несуть сенси, змушують плакати, думати, дивитися на світ інакше. Сьогодні з нами саме така людина – справжній українець-патріот Богдан Михайлович Бенюк!», – представив гостя на початку розмови у конференц-залі імені Василя Сухомлинського модератор зустрічі, провідний фахівець відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю Олександр Молоткін, свідомо оминаючи десь три сторінки розписаного тексту, підготовленого організаторами для представлення актора.

Надалі слово надають ректору Університету Григорія Сковороди в Переяславі, доктору історичних наук, професору Віталію Коцуру:

«У цей ранок ми раді вітати в стінах нашого університету Людину з великої літери, справжнього українця. Де б не був – він несе українську ідентичність. Я неодноразово бачив його під час своєї роботи у Верховній Раді України, і знаю як він ревно відстоював проукраїнську позицію – гадаю, це надихало й молодь, яка потім пішла на Революцію Гідності й відстоювати свою державу з початком війни. В Університеті Григорія Сковороди в Переяславі є почесні нагороди, які ми вручаємо достойним українцям. Олександр Юрійович обмовився про три сторінки регалій і згадок про нагороди – ми хотіли б почати четверту, і вручити Богдану Михайловичу університетську відзнаку «Орден Володимира Мономаха», який 20 років княжив у Переяславі», – підкреслює Віталій Вікторович та, під оплески присутніх, вручає відомому гостю цю нагороду. Разом з тим дарує плід праці кількох поколінь переяславських та українських сковородинознавців – колективну монографію «Вічно сучасний: життя, філософська, педагогічна та літературна творчість Григорія Сковороди». Наприкінці літа її презентували в Національному заповіднику «Софія Київська» під час гуманітарного форуму «Сковорода і свобода: внутрішня незалежність як основа державності», організованого Університетом Григорія Сковороди в Переяславі спільно з Благодійним фондом «МХП-Громаді».

Рефлексуючи на нагороди й подарунки Бенюк одразу ж жартує:

«Онуки питають: «Дідусю, що це за ордени?» Кажу: «Потім колись подивитеся». Це ж вже є – ставлю на полицю й думаю, що попереду. Бо якщо надуватися від премій, можна луснути від гордості й нічого більше не зробити. Жити треба ритмом повсякденності, обов’язками – це головне».

Надалі сідає за стіл і зізнається, що ця зустріч, попри чималу попередню їх кількість,  є своєрідною прем’єрою у подібному форматі – з конференц-мікрофонами, екранами й колонками, за великим столом – «ніби на своєрідному з’їзді» (жартує).

«Народився я в Івано-Франківській області, село Битків – найкращому в цілому світі. Там, де, як кажуть, пуповину закопано під поріг хати, і куди ніби тягне магнітом. Мама – зі Львівщини, Сокальський район, село Тартаків. Батьки познайомилися остарбайтерами в Німеччині, під час Другої світової. Попали до нормальних німців – мама казала: «Три найкращі роки життя». Ходили на вечорниці, мама посилала посилки рідним. Потім американська зона, мама вагітна старшим братом Петром. Ризик Сибіру, але врятувало: «Вагітна – хай їде додому». Фотографій тих часів мало. Іграшок не було. Одна машинка-самоскид. Бавився до сьомого класу: купа піску, тунелі, мости. Фантазія – важлива риса для актора. Книжка, яку зачитав чи не до дір: «Пригоди Цибуліно» Джанні Родарі, від видавництва «Веселка»…», – розпочав оповідь Богдан Михайлович.

«Брат Петро на 11 років старший, я все намагався повторювати за ним. Пишався його фотографіями у автобусі, тому й обрав цю професію – вступив у театральний. Хотів бути як він. Тато помер, коли я був півторарічним – знаю про нього більше від братів. Мої двоє братів – народні артисти, Петра й Миколи вже немає. Я найменший у родині. Мама нас трьох підняла».

Надалі Богдан Бенюк згадав зйомки у своєму першому кінофільмі – стрічці «Ати-бати, йшли солдати…» яке зрежисерував Леоніда Бикова. Згадує, як після першого курсу асистенти привели його до Леоніда Федоровича. Бенюк розповів режисеру про страхи дитинства – щоб мама не померла, щоб в житті не було похорон і траурної музики. Биков це використав і вплинув на емоцію починаючого актора – під час зйомки Бенюку, якого перед тим мало що проймало в кадрі, ввімкнули похоронну музику, і сльози в кадрі пішли…

За мить на екрані у залі – кінофрагмент цієї відомої стрічки: молодий Бенюк за роллю у формі, сльози, два шматки господарського мила який, за сценарієм, мав переслати матері яка в тилу помирала з голоду:

«При перегляді мама в залі плакала: «Ай, сину, нащо ти вкрав то мило?» – це втрапляло в десятку до моєї життєвої ситуації, певною мірою. І те, що ти навіть своїх рідних переконав на сцені чи на екрані – це найкраща похвала для актора», – констатує нині народний артист України та надалі згадує історії про хороші картини, режисерів, зароблену працею квартиру і все те, що спіткало у акторській долі.

Початок вторгнення припав на день народження доньки Богдана Бенюка Лесі – у цей день вивозили родину: 4 онуки, собаку Пеппу, три коти. Згодом його син Богдан-Гордій, закінчивши навчання в аспірантурі, приєднався до лав війська.

Також Бенюк розповів, що коли театр став на паузу, він возив машини для війська через кордон. Одна з них, до слова, виявилася краденою. Але польська митничка зрозуміла, що актор «чесний, як джерельна вода», і пропустила – хоч, мабуть, і зрозуміла що щось йде не так. Зізнається, що гордість за цей вчинок донині розпирає його. У даній ситуації усі ми маємо бути або у війську, або для війська.

«2007 рік, зйомки фільму «Кандагар». Історія втечі екіпажу ІЛ-86 з афганського полону. Знімали два з половиною місяці в Марокко, був хороший сценарій, гарний акторський склад, чудові умови праці і гонорар («купили мене кацапи» – жартує). На один із днів зйомок припав мій 50-річний ювілей, планувалася з цього приводу вистава у театрі яку ми перенесли. Думав, москалі не знають. А вони влаштували сюрприз», – підвів Богдан Михайлович до наступного кінофрагменту: паранджа, танець живота, факір, зброя, синьо-жовті прапори які зшили навмисне, крики «Україна», братання, мій гопак, торт.

«У мене до них змінилося ставлення за секунду. Ми та нація, яка вміє прощати все – але чи можна нам це робити, особливо за цих обставин які ми маємо? Режисер цього фільму Андрій Кавун, львів’янин, після 2014-го поїхав з Москви, зняв фільм про Іловайськ, тепер воює під Донецьком».

Також Богдан Бенюк розповів про свої вікові ролі, зокрема зйомки у стрічці Зази Буадзе «Мій карпатський дідусь» де, за сюжетом, внук-італієць, який нічого не знає Україну, привозить батьку прах доньки-гуцулки, яка трагічно загинула і з якою вони не спілкувалися. Аби його розвіяти треба відновити вежу карпатської царівни, яку колись батько збудував для доньки і яка завалилася. За два-три тижні в Карпатах дід і онук знаходять спільну мову. Психологічна боротьба перевертає світ двох поколінь родини.

На підкріплення учасникам зустрічі показали фрагмент фільму, де дід врятував внука зі струмка й кричить – «Чому ж ти не говориш по нашому? Ти ж гуцул, наполовину! Що ж ти так ненавидиш ту другу свою половинку?». За словами Бенюка, хлопець який зіграв роль його внука, тепер навчається у театральній школі в Нью-Йорку. Каже, за час зйомок, серед іншого, навчив його ще й кільком коломийкам.

Надалі Бенюк прочитав власну поетичну композицію за мотивами творчості Расула Гамзатова і Василя Симоненка: «Синочки мої соколята, доріг є на світі багато, та тільки одна у вас мати – на цілому світі одна…».

Ще розповів історію, коли угорці запросили його зіграти роль Брежнєва у стрічці «Лайко». За ним виявляється, що першим у космосі був циган Лайко, а не Гагарін. Також обмовився про участь у стрічках «Хазяїн» та «Ліловий туман». І якщо першу вже побачило кілька мільйонів українців, то в другій, меш відомій нашому загалу, він зіграв енкаведиста, який рятував людей.

Позаяк розповідь була вичерпною і цікавою, у слухачів не виникло зайвих питань. Натомість слово взяла директорка бібліотеки Ольга Шкира:

«Наш проєкт «Університетські зустрічі» – дуже успішний, дуже цікавий. Завжди ми відшуковуємо дуже цікавих людей, саме головне – наших славних українців. І є в житті отакі моменти випадкові, невипадкові. Наша випускниця Олена Білоус нині працює у відділі кадрів університету Карпенка-Карого. Я розповіла про наші традиції, і висловила своє бажання познайомити університет з Богданом Бенюком.  Вдячна їй за нашу комунікацію. Богдане Михайловичу, я дуже вдячна, що ви знайшли час для нас, погодилися відповісти на наше запрошення. Хотілось би, щоб наша дружба продовжувалась, зокрема між університетами. Якщо це можливо, хочу щоб ваші студенти і ваше керівництво, можливо, відгукнулися і приїхали до нас з виставою», – підсумувала зустріч Ольга Іванівна, натякнувши на можливе продовження комунікації і співпраці.

Ще зо двадцять хвилин після зустрічі гість приділяє на автографи й світлини з усіма охочими. Від екскурсії містом вимушено відмовляється – поспішає до Києва на виставу. Врешті, це нагода, згодом, ще раз завітати до Переяслава і, звісно ж, його університету.

Безумовно усі присутні щиро вдячні організаторам – бібліотеці університету за ці дві години щирості, сміху й сліз від людини, чиї ролі давно стали частиною української душі.