Розпочинаючи церемонію вручення ректор університету, доктор історичних наук, професор Віталій Коцур звернувся до присутніх із вітальним словом. Він наголосив, що вручення дипломів докторам, професорам та кандидатам наук – це особлива місія для керівника закладу вищої освіти.

«Це, мабуть, найприємніше, що може зробити ректор – офіційно вручити документи про наукові досягнення. Бажаю, щоб ці дипломи стали лише частиною ваших успіхів у нашому закладі. Ми прагнемо, щоб ви ще багато років залишалися частиною нашої інтегрованої родини і щоб ми спільно досягали нових вагомих результатів в освіті та науці. Адже фундамент та імідж університету формують саме науково-педагогічні працівники, які мають значні здобутки. Тож бажаю не зупинятися на досягнутому, рухатися далі та створювати позитивний імідж нашому закладу в Україні та світі», – зазначив Віталій Вікторович.

Цього дня лави докторів наук поповнили троє фахівців за спеціальністю 07.00.01 – історія України. Ректор зауважив, що серед них є як представники нашого колективу, так і колеги з інших установ, які обрали саме наш університет для захисту своїх дисертацій.

Диплом доктора історичних наук отримав Олександр Чучалін. Його фундаментальна праця «Монастирі Київської єпархії: управління, господарсько-економічне становище та соціокультурна діяльність (кінець XVIII – початок ХХ ст.)» розкриває складні механізми функціонування духовних інституцій у минулому. Високий рівень роботи підтвердили офіційні опоненти: доктори історичних наук, професори Діанова Наталія Миколаївна, Кізлова Антоніна Анаталіївна та Стецик Юрій Орестович.

Вагомим внеском у дослідження новітньої історії стала дисертація Лесі Коцур на тему «Суспільно-політичні та соціально-економічні трансформації в Україні та Литві в умовах євроінтеграційних процесів кінця ХХ – початку ХХІ століття». Ретельний аналіз європейського поступу двох держав здобув схвальні відгуки від знаних науковців: Ніколайця Юрія Олексійовича, Мищака Івана Миколайовича та Деревінського Василя Федоровича.

У свою чергу, Юрій Войтенко представив глибоке дослідження «Державотворчі процеси в Україні і країнах Балтії в пострадянський період (1991-2004 рр.)», де проаналізовано стратегічні виклики становлення незалежності. Офіційними опонентами виступили поважні фахівці Бевз Тетяна Анатоліївна, Мищак  Іван Миколайович та Карпов Віктор Васильович, які відзначили актуальність та ґрунтовність роботи.

Окрім докторських ступенів, Вчена рада відзначила Сергія Ващенка. Він отримав диплом кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.07 – історія науки і техніки. Його дисертація «Військово-технічні впровадження у відбудові народного господарства УРСР (1943-1950 рр.)», виконана під керівництвом кандидата історичних наук, доцента, проректора з наукової роботи та інноваційної діяльності УГСП Дударя Василя Леонідовича, є важливим кроком у вивченні технічної історії України.

На завершення урочистої частини ректор вручив атестати доцентів викладачам університету – Юлії Молоткіній та Ірині Юзковець. Це звання є офіційним визнанням їхньої високої фахової кваліфікації та професійної майстерності.

Наукові дослідження усіх нагороджених пройшли високий рівень експертизи та мають важливе значення для розвитку сучасної гуманітаристики. Колектив Університету Григорія Сковороди в Переяславі щиро вітає колег і бажає нових інтелектуальних злетів та невичерпної енергії на шляху до нових наукових перемог!

Запис Поповнення наукової еліти УГСП: на засіданні Вченої ради вручено дипломи трьом докторам, кандидату історичних наук та атестати доцентів спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Василь Олексійович народився 21 листопада 1955 року. Своє життя він присвятив науці, освіті та служінню українській гуманітарній думці. Закінчив Коломийське педагогічне училище та Чернівецький державний університет, з яким була пов’язана його багаторічна професійна діяльність – тут він був деканом філософсько-теологічного факультету, першим проректором університету, а в останні роки – професором кафедри філософії та культурології. Його наукові досягнення та педагогічна діяльність були відзначені численними державними, академічними та церковними нагородами, почесними званнями й преміями.

Плідна співпраця між головою Вченої Ради УГСП Віктором Коцуром та першим проректором ЧНУ, професором Василем Балухом розпочалася ще 20 років тому – у 2005 році з видання підручника «Історія стародавнього Риму», який здобув численні відзнаки та значний успіх серед читачів. За ці роки у співавторстві з Василем Олексійовичем Віктор Петрович напрацював два десятки видань, присвячених історії античності, середньовіччя, ранньомодерної Європи та України, релігійним і соціокультурним аспектам, зокрема реформаційним ідеям, православній еліті, греко-католицькій церкві та їхньому впливу на розвиток суспільства. Цю справу активно продовжує ректор Віталій Коцур.

Наприкінці 2024 року було презентовано перший том «Ілюстрованої історико-богословської енциклопедії», підготовлений творчим авторським колективом на чолі з Василем Балухом та Віталієм Вікторовичем у якості його заступника. До авторського колективу незмінно увійшов і голова Вченої ради УГСП, доктор історичних наук, академік Віктор Коцур, який є випускником ЧНУ, що у всі ці роки додавало особливого значення цій співпраці.

З теплом пригадуємо останній приїзд Василя Олексійовича до Переяслава 26 листопада 2025 року з метою участі у презентації другого-четвертого тому «Ілюстрованої історико-богословської енциклопедії», яку підготував творчий авторський колектив на чолі з доктором історичних наук, професором, членом-кореспондентом НАПН України Василем Балухом та його заступником – ректором УГСП, доктором історичних наук, професором Віталієм Коцуром. До авторського колективу традиційно увійшов і голова Вченої ради університету, доктор історичних наук, академік Віктор Коцур.

Позаяк напередодні Василю Олексійовичу виповнилося 70 років, тоді на його вітальну адресу надійшли найтепліші сповнені глибокої поваги привітання не тільки від нашого університету, а й Ніжинського державного педагогічного університету імені Миколи Гоголя за підписом ректора Олександра Самойленка. У знак шани від сковородинівців, а також Асоціації містоутворюючих закладів університетів, під оплески присутніх Василя Олексійовича було нагороджено оновленою відзнакою «Почесний професор» (у 2018 році Василю Балуху було присвоєно почесне звання «Почесного професора» ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький ДПУ імені Григорія Сковороди» – прим.авт.), а також мантією, конфередераткою та іншими символами поважного академіка і науковця. Сповідуючи славетні сковородинівські традиції, саме Василю Олексійовичу випало стати науковцем, який першим отримав це почесне звання після перейменування закладу і оновлення нагороди.

Напевно, якби тоді ми знали, що це остання зустріч з ним в альма-матер, то ми змогли б висловити ще більше слів любові та поваги до цієї вікопомної постаті. Безумовно, Переяслав та його університет любили Василя Олексійовича не менше ніж, він їх – про що неодноразово зазначав у своїх виступах.

«Для мене Переяслав – місце особливе: саме тут, у стінах спершу педагогічного, а нині Університету Григорія Сковороди в Переяславі, починає свій шлях до читача вже 42-га моя книга. І сьогодні я відчуваю глибоку вдячність долі, батькам і Богові за те, що можу стояти перед вами», – зізнався у любові до давньоруського міста та його університету Василь Олексійович у останній свій приїзд. Ми завжди відчували цю підтримку у консультуванні наших науковців, досвіді і глибоких знаннях з історії, філософії, культурології та релігієзнавства. Його принциповість, ерудиція та щире прагнення розвивати українську гуманітарну науку завжди залишалися для нас взірцем і джерелом натхнення.

Університет Григорія Сковороди в Переяславі в особі ректора Віталія Коцура, Вченої ради в особі голови Віктора Коцура, науково-педагогічні працівники та співробітники, випускники закладу висловлюють щирі співчуття родині, близьким, колегам і всім, хто щиро сумує з приводу цієї втрати.

Ми неодмінно продовжимо усі наші спільні плани та задуми, примножимо наші спільні успіхи, презентуємо п’ятий том «Ілюстрованої історико-богословської енциклопедії», втілимо усі заплановані наукові проєкти – тепер це не тільки обов’язок перед Україною та майбутніми поколіннями, а й перед вашою світлою пам’ять.

Світла пам’ять про Василя Олексійовича назавжди залишиться в серцях колег, учнів і всіх, хто мав честь працювати та спілкуватися з ним.

Вічна пам’ять і наша вдячність!

Запис Відійшов у засвіти почесний доктор і почесний професор УГСП, вірний друг закладу Василь Балух спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Десять років – це ціле десятиліття, за яке можна було б, здавалося, звикнути до втрати. Проте світла постать Ярослава Потапенка і досі лишається камертоном для багатьох поколінь – студентів, колег, друзів, земляків, науковців, спортсменів, майданівців, волонтерів і навіть тих, хто за життя не завжди розділяв його погляди, але нині апелює до його пам’яті, аби додати ваги своїм словам чи справам.

Той трагічний ранок став болісним ударом для родини та всіх нас, гірким спомином довіку затьмарив дату народження його матері, видатної педагогині, науковиці, авторки понад півсотні праць, яка формувала покоління філологів у дусі любові до українського слова, символіки та культури Ганни Потапенко. Ганна Іванівна була тією опорою, яка виховала в Ярославі ту саму глибину думки та відданість Україні. Вона взаємодоповнювала спадщину сина: її дослідження в лінгвокультурології, літературному краєзнавстві, її виховання студентів у дусі гуманізму – це той фундамент, на якому стояв і Ярослав. Її відхід у 2025-му зробив цю дату ще боліснішою, але й нагадуванням про родинну силу, яка триває в нас.

Як не згадати у цей день педагогічні підходи і Ярослава Олександровича, і Ганни Іванівни. То були не сухі лекції, а живі бесіди про літературознавство, чи сьогодення України та світу. Теорію можна прочитати в підручниках, казали вони, а от обговорювати актуальне – з якісною книгою, періодикою, монографіями на столі. Студенти Ярослава Олександровича з особливим теплом згадють те, як готували творчі роботи з темами накшталт: «Україна: дві амбівалентності», «Російська пропаганда у комічному вияві», «Коли порох відсирів…», «Причини тотальної маргіналізації молоді» – темами що формували аналітичне мислення, український погляд на світ, людиноцентризм, повагу до історичної пам’яті. І мати і син виховували своїх студентів на засадах активної громадянської позиції, і саме на цих позиціях стояли у спілкуванні з колегами.

З Ярославом Олександровичем багатьох звела доля під час вогняної зими 2013–2014 років, коли Революція Гідності стала переломним моментом для усього свідомого українства. Завдяки Ярославу Потапенку ті події набули глибшого сенсу для більшості тогочасних студентів. Його промови на Народних віче в центрі Переяслава були як вогонь – глибокі, переконливі, здатні розбудити навіть найбайдужіші серця. Переконливість у словах, рішучість у діях, надійність у справах – ці риси вирізняли його серед багатьох. Він був моральним авторитетом для свідомих переяславців, колег і, понад усе, для студентів, для яких залишався не просто викладачем, а наставником, другом, порадником. До нього йшли за розрадою, і він завжди знаходив час для кожного. Його вистачало на всіх – і раптом його не стало…

Весна 2014-го – це створення зі  співініціативи Ярослава Олександровича громадського формування «Самооборони Переяславщини», де небайдужі містяни та студенти об’єдналися, аби зберегти порядок у лихолітті. Ті історії – від патрулювань до протистоянь – варті окремої книги, яка колись приречена побачити світ від когось із студентів Ярослава Олександровича.

Ярослав Олександрович став рушійною силою волонтерської ініціативи «Серця Переяславщини», започаткованої навесні 2014-го через агресію росії в Криму та на Сході. Донині, вже в умовах четвертого року повномасштабної фази війни, ця організація й досі, завдяки послідовникам, зокрема Інні Марченко, забезпечує земляків на фронті всім необхідним, роблячи  все можливе, аби війна не дійшла до наших дверей.

Спадщина Ярослава і Ганни Потапенків жива – у дітях та онуках, у студентах та численних працях (сотні публікацій, дисертації, книги), у науковій чи спортивній школах, які вони закладали. Їх іменами з нами в перейменованій вулиці, в меморіальній дошці на фасаді університету, в турнірах з кікбоксингу, у Всеукраїнському конкурсі наукових робіт імені Ярослава Потапенка «Боротьба за українську державність», в експозиціях про Майдан і війну, в лекціях для військових, у всіх інших виявах які ще неодмінно народяться.

Їх незрима присутність – у кожній нашій дії, слові, фотографії, гранітній плиті на могилі.  Важко зрозуміти, чому доля забрала їх напрочуд завчасно – тоді, коли їх присутність так потрібна університету, їх мудрість і поради були б неоціненними в ці буремні часи.

Кажуть, Бог дає осилити стільки, скільки людина спроможна. Певно, на небі потрібні вартові – молоді чи мудрі, вольові та щирі, віддані нації. Десять років без Ярослава Олександровича, майже рік без Ганни Іванівни. Але ми відчуваємо їх поруч: у радощах і розчаруваннях, у боротьбі за Україну.

Ярославе Олександровичу, Ганно Іванівно, для нас ви завжди живі. Ми продовжуємо вашу справу в науці, волонтерстві, світогляді. Пам’ять про вас – у кожному запитанні «Хто такий Ярослав Потапенко?» чи «Хто така Ганна Потапенко?» і в наших відповідях на них.

Згадаймо в цей день добрим словом та щирою молитвою невтомних земних і небесних вартових української нації, передаваймо з покоління в покоління їхні мудрі заповіді, звіряймося з їхнім прикладом у державотворчих справах. Будьмо гідними продовжувачами праведної справи кращих синів і доньок Батьківщини!

Запис Слово до дня пам’яті прекрасних науковців, провідників українського духу – Ярослава та Ганни Потапенків спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.