У цьому глибокому інтерв’ю Тетяна Кузьменко, керівниця Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі, говорить про те, як війна впливає на стосунки в родинах, чому мовчання буває гучнішим за крик, і що допомагає знову відчути одне одного – не «як раніше», а по-новому, чесно і живо. Це розмова про біль, що просить бути побаченим, і про любов, яка – попри все – може відновитись.

Пані Тетяно, ви щодня спілкуєтеся з родинами військових і ветеранів. Скажіть, будь ласка, які найнагальніші проблеми та найглибші хвилювання вони озвучують, звертаючись до вашого Центру сьогодні?

На жаль, спектр проблем, з якими стикаються родини наших захисників, залишається надзвичайно широким та болючим. Проте, якщо виділити одне з найгостріших питань, яке пронизує більшість звернень, то це, безперечно, складність збереження та відновлення гармонійних стосунків після повернення військового з фронту.

Багато родин опиняються у вкрай непростій ситуації, переживаючи стан глибокого внутрішнього «розриву». Це відчуття виникає через те, що той, хто повернувся з війни, вже не є тією самою людиною, якою був до мобілізації. Пережитий травматичний досвід, побачене горе, постійний стрес, фізичні та емоційні втрати неминуче змінюють його внутрішній світ, його погляди, його реакції.

Водночас, той, хто чекав вдома, також прожив свій власний, не менш складний період змін. Це були місяці або навіть роки тривоги, очікування, самотності, боротьби з побутовими труднощами, виховання дітей без підтримки, часто – страху за життя близької людини. Вони також адаптувалися до нової реальності, набули нових звичок, можливо, переосмислили власні цінності.

І ось, коли відбувається довгоочікувана зустріч, часто виявляється, що між цими двома близькими людьми утворилася прірва. Зникає колишнє порозуміння, з’являється мовчання, напруга, взаємні образи та недовіра. Кожен несе свій власний тягар пережитого, і їм буває надзвичайно складно знову знайти спільну мову, зрозуміти емоційний стан один одного, відновити колишню близькість та інтимність.

Важливо підкреслити, що це не є наслідком чиєїсь провини. Це не означає, що хтось із них «поганий» чи «неправильний». Це трагічний наслідок глибокої психологічної травми, яку проживають обидві сторони – як той, хто безпосередньо зіткнувся з жахіттями війни, так і той, хто чекав його повернення, живучи у постійному напруженні та страху.

Саме тому питання збереження стосунків, відновлення довіри та налагодження здорової комунікації є одним із найчастіших та найболючіших, з якими звертаються до нас родини військових і ветеранів. Вони шукають підтримки, порад, інструментів, які допоможуть їм знову знайти шлях один до одного, подолати цю прірву непорозуміння та побудувати нові, адаптовані до реалій життя після війни, міцні та люблячі стосунки. Це є ключовим викликом, з яким ми працюємо щодня, допомагаючи родинам зцілювати рани війни та будувати спільне майбутнє.

Справді, багато хто очікує повернення військових додому з великою надією, але часто процес адаптації виявляється напрочуд складним. Чому так відбувається? Чому, здавалося б, довгоочікувана зустріч не завжди приносить полегшення та радість, а натомість супроводжується труднощами?

Ваше спостереження є дуже точним і відображає глибоку проблему, з якою стикаються багато ветеранів та їхні родини. Складність адаптації після повернення з війни криється у фундаментальній різниці між двома світами – фронтом і тилом. Це не просто різні місця, це абсолютно різні реальності, що формують абсолютно різний досвід та світогляд.

Той, хто був на війні, прожив у світі постійної загрози життю, де панували жорстокість, втрати, біль, де цінність людського життя часто знецінювалася, а базові потреби були під постійною загрозою. Він бачив і пережив таке, що більшість цивільних людей не можуть навіть уявити. Його психіка, емоційна сфера, фізичний стан – все зазнало глибоких змін під впливом цього екстремального досвіду.

Повертаючись додому, він потрапляє у світ, який, попри всю підтримку та співчуття, не бачив того, що бачив він. Цивільне життя продовжувалося своїм звичним плином, зі своїми радощами та проблемами, які, на тлі пережитого на війні, можуть здаватися дріб’язковими або незрозумілими. Виникає відчуття прірви між власним досвідом та реальністю тих, хто чекав.

З іншого боку, той, хто чекав, також прожив непростий час. Це були періоди постійної тривоги за життя близької людини, втоми від самотності та додаткових обов’язків, часто – страху, безпорадності та власної адаптації до життя без підтримки партнера. Вони також змінилися, набули нових звичок, виробили власні механізми виживання у цій складній ситуації.

Таким чином, коли ці дві людини, які колись розділяли спільний світ, нарешті зустрічаються знову, вони часто опиняються в ситуації, коли їхні «мови» вже різні. Вони говорять про різний досвід, керуються різними цінностями та мають різні емоційні потреби. Той, хто повернувся, може відчувати нерозуміння, відчуженість, небажання ділитися своїм травматичним досвідом, або навпаки – потребу постійно про нього говорити, що може важко сприйматися тими, хто цього не пережив. Той, хто чекав, може відчувати образу за емоційну віддаленість партнера, нерозуміння його реакцій або ж сам мати потребу у власній емоційній підтримці, яку ветеран, щойно повернувшись, не завжди може надати.

Саме тому процес адаптації є таким складним і потребує не лише щирого бажання обох сторін, але й кваліфікованої допомоги у «перекладі» цих різних «мов» один для одного. Потрібно допомогти їм знову знайти спільний простір розуміння, навчитися співчувати та підтримувати один одного у нових реаліях, враховуючи той глибокий вплив, який війна мала на кожного з них. Лише тоді довгоочікувана зустріч зможе стати початком справжнього зцілення та відновлення родинних зв’язків.

Отже, якщо родини військових і ветеранів стикаються з такими глибокими кризами після повернення з фронту, з чого ж, на ваш погляд, має починатися процес їхньої підтримки? Які перші та найважливіші кроки необхідно зробити?

На моє глибоке переконання, підтримка родини у таких складних випадках має починатися з абсолютного та безумовного визнання: «Нам важко – і це абсолютно нормально». Це є першим і надзвичайно важливим кроком до зцілення та відновлення.

Дуже часто як самі ветерани, так і члени їхніх родин відчувають тиск суспільства, внутрішні очікування бути «сильними», «терплячими», «розуміючими» будь-якою ціною. Вони можуть соромитися своїх труднощів, боятися здатися слабкими або «невдячними». Саме тому надзвичайно важливо створити безпечний та підтримуючий простір, де кожен член родини відчує себе вправі на власні емоції, де не потрібно грати роль «ідеального» чи «героїчного».

У цьому просторі має бути дозволено чесно говорити про свої переживання, про свій біль, про свою розгубленість. Має бути можливість відкрито сказати: «Я не витримую», і щоб це прозвучало не як крик відчаю чи звинувачення, а як запит про допомогу, як сигнал про потребу у підтримці та розумінні.

Ми повинні пам’ятати, що родина – це цілісна система. Якщо один з її елементів, а повернення ветерана безумовно є потужним, часто травматичним впливом, пошкоджений або перебуває у стані глибокої кризи, це неминуче призводить до напруження та дисбалансу у всій системі. Дружина, діти, батьки – всі відчувають наслідки війни, навіть якщо вони не були на передовій.

Тому наша робота полягає не у пошуку винного у виниклих проблемах. Звинувачення лише поглиблюють прірву непорозуміння та підсилюють відчуття провини та образи. Натомість, ми навчаємо родини спрямовувати свої зусилля на пошук нової форми стосунків, адаптованої до реалій життя після війни. Це означає прийняття змін, які відбулися з кожним членом родини, навчання новим способам комунікації, відновлення довіри, розбудовування спільного майбутнього з урахуванням пережитого досвіду.

Підтримка починається зі створення цього безпечного простору визнання, зі зняття стигми з переживання труднощів та з фокусування на спільних зусиллях у пошуку нових шляхів взаємодії. Це перший і надзвичайно важливий крок на довгому шляху до зцілення та відновлення родинної гармонії.

У складних випадках, коли між партнерами після повернення з фронту виникає глибока прірва, чи бувають ситуації, коли пара віддаляється настільки, що відновлення колишнього зв’язку стає вже неможливим? Чи існують межі, за якими повернення до гармонійних стосунків є нереальним?

Ваше запитання торкається дуже важливої та делікатної теми. Так, на жаль, у житті бувають ситуації, коли стосунки між партнерами, які пережили війну, дійсно завершуються. І це також є частиною реальності, яку необхідно приймати з гідністю та без зайвих ілюзій. Іноді ті зміни, які відбулися з кожним із партнерів окремо, стають настільки глибокими та несумісними, що подальше спільне життя стає неможливим або призводить до постійного страждання обох.

Проте, на щастя, у більшості випадків ми бачимо потенціал для відновлення зв’язку. Важливо розуміти, що це рідко буває поверненням до того «як було» до війни. Той досвід, який пережила кожна людина, назавжди залишає свій слід. Тому йдеться скоріше про народження нового «як є тепер», про побудову стосунків на нових засадах, з урахуванням тих змін, які відбулися.

Якщо обидві сторони виявляють готовність чути одне одного, докладати зусиль для розуміння переживань партнера, працювати над відновленням довіри та налагодженням нової комунікації, відчувати емпатію та співчуття, то зв’язок має всі шанси на відновлення. Цей процес може бути непростим, вимагати часу, терпіння та іноді – допомоги кваліфікованих фахівців, але він цілком реальний.

Іноді, пройшовши через складні випробування та спільну роботу над відновленням стосунків, пари досягають навіть глибшого рівня близькості та розуміння, ніж це було до війни. Спільне подолання труднощів може зміцнити їхній зв’язок, навчити цінувати одне одного ще більше та відкрити нові грані їхніх стосунків.

Тому, хоча існують ситуації, коли розрив є неминучим, ми завжди заохочуємо пари не втрачати надію та докладати зусиль для відновлення. Готовність обох партнерів до діалогу, до роботи над собою та над стосунками, а також щире бажання зрозуміти та підтримати одне одного є ключовими факторами успіху на цьому непростому, але часто – надзвичайно винагороджуючому шляху.

Яку роль відіграють діти у складній динаміці відновлення стосунків у родинах, які пережили війну? Яким чином їхній емоційний стан впливає на загальну атмосферу та процес адаптації?

Роль дітей у цій складній динаміці є колосальною та надзвичайно значущою. Діти, навіть найменші, володіють неймовірною здатністю тонко зчитувати емоційну атмосферу, яка панує в родині. Вони відчувають напругу, тривогу, несказані образи та будь-які зміни у поведінці батьків на інтуїтивному рівні, навіть якщо дорослі намагаються це приховати.

У ситуації після повернення одного з батьків з фронту, діти часто опиняються в епіцентрі складної емоційної бурі. Вони можуть стати своєрідним «буфером», намагаючись несвідомо згладити гострі кути у стосунках між батьками, відволікаючи їхню увагу на себе або намагаючись примирити. Водночас, вони можуть стати й «жертвою» внутрішньої напруги, відчуваючи на собі наслідки конфліктів, емоційної відстороненості батьків або їхньої дратівливості.

Діти можуть проявляти різні реакції на зміни в родині: від замкнутості та тривожності до агресії та проблем з поведінкою. Вони можуть відчувати розгубленість, страх втратити одного з батьків знову (на емоційному рівні), не розуміти змін у поведінці того, хто повернувся, або відчувати провину за незрозумілу напругу між найближчими людьми.

У нашому Центрі ми глибоко розуміємо цю важливу роль дітей, тому наша робота не обмежується лише підтримкою ветеранів та їхніх партнерів. Ми приділяємо особливу увагу дітям як повноцінним учасникам сімейної системи. Ми створюємо для них безпечний простір, де вони можуть висловити свої почуття, свої страхи та своє нерозуміння. Ми даємо їм голос, допомагаємо вербалізувати їхні емоції, відповідаємо на їхні запитання у доступній формі та надаємо необхідну психологічну підтримку.

Розуміння дитячої перспективи є надзвичайно важливим, адже емоційний стан дитини безпосередньо впливає на загальну атмосферу в родині та на процес відновлення стосунків між дорослими. Якщо дитина відчуває себе у безпеці, оточена любов’ю та розумінням, якщо вона бачить, що батьки намагаються налагодити стосунки, це створює більш сприятливе середовище для зцілення всієї родини.

Ми переконані, що відновлення стосунків між дорослими – це також пряма відповідальність за емоційне майбутнє дитини. Інвестуючи у психологічне благополуччя дітей, надаючи їм підтримку та розуміння, ми створюємо міцніший фундамент для відновлення гармонії у всій родині та забезпечуємо більш здорове та щасливе майбутнє для наступного покоління.

Які конкретні формати підтримки родин військових і ветеранів ви вважаєте найбільш дієвими та ефективними у процесі відновлення їхніх стосунків та емоційного благополуччя?

Наш досвід показує, що найбільш дієвими форматами підтримки родин, які переживають наслідки війни, є ті, що поєднують у собі безпечне середовище, науково обґрунтовані методи та щиру людську взаємодію. Йдеться про формати, які сприяють встановленню глибокого контакту між членами родини, допомагають їм краще розуміти себе та одне одного, а також надають практичні інструменти для подолання труднощів.

До таких форматів ми відносимо насамперед індивідуальні та парні психотерапевтичні зустрічі. Індивідуальна терапія допомагає кожному члену родини опрацювати власні травматичні переживання, зрозуміти свої емоційні реакції та навчитися ефективних стратегій подолання стресу. Парна терапія створює простір для відкритого діалогу між партнерами, допомагає їм відновити комунікацію, порозуміння та емпатію, а також знайти нові способи взаємодії у змінених обставинах.

Дуже ефективними є групи підтримки для партнерів ветеранів. У такому форматі люди, які мають схожий досвід, можуть зустрічатися, ділитися своїми переживаннями, отримувати взаємну підтримку, знаходити нові стратегії подолання труднощів та відчувати, що вони не самотні у своїх проблемах.

Цінними є також сімейні майстерні та тренінги, спрямовані на покращення комунікації, розв’язання конфліктів, відновлення довіри та зміцнення емоційного зв’язку між усіма членами родини, включаючи дітей. Такі формати часто використовують інтерактивні вправи, рольові ігри та інші практичні методи, що допомагають засвоїти нові навички у безпечній та підтримуючій атмосфері.

Особливе значення ми надаємо «вечорам чесної розмови» або подібним форматам, які створюють спеціально відведений час та простір для відкритого та щирого спілкування між членами родини без звинувачень та критики. Важливо навчити людей говорити про свої почуття та потреби у спокійній та конструктивній манері, а також уважно слухати один одного.

Наш досвід показує, що особливо добре працює поєднання тілесної роботи (рух, дихання, танець) і комунікативної терапії. Тілесні практики допомагають зняти м’язову напругу, вивільнити заблоковані емоції, відновити відчуття власного тіла та тілесного контакту з близькими. У поєднанні з комунікативною терапією це дозволяє людям не лише вербалізувати свої переживання, але й знову відчути одне одного на фізичному рівні, відновити емоційну близькість та невербальне розуміння, що є надзвичайно важливим для відновлення глибокого зв’язку.

Таким чином, найдієвішими форматами підтримки ми вважаємо ті, що є багатогранними, поєднують різні методи, створюють безпечне та підтримуюче середовище для відкритого діалогу та сприяють відновленню емоційного та фізичного контакту між членами родини.

Пані Тетяно, яке б важливе звернення ви хотіли б адресувати тим родинам військових і ветеранів в Україні, які зараз перебувають на межі емоційного виснаження, відчувають розпач та зневіру у можливості подолати кризу у своїх стосунках?

Дорогі наші родини, наші мужні та стійкі! Я звертаюся до кожного з вас, хто зараз відчуває, що емоційні сили вичерпуються, хто стоїть на межі відчаю. Не чекайте, поки все «якось пройде» само собою. Не ігноруйте ті сигнали, які вам посилає ваш внутрішній стан – втому, постійне мовчання, неконтрольовані сльози, дратівливість, відчуття безвиході.

Пам’ятайте, що ті труднощі, з якими ви стикаєтеся зараз, – це не ваша особиста провина. Це глибокий біль, спричинений жахливим досвідом війни, біль, який зачепив кожного члена вашої родини і який просто відчайдушно прагне бути побаченим, почутим та прийнятим.

Я закликаю вас: не залишайтеся наодинці зі своїм болем. Знайдіть у собі сили шукати підтримку. Не замикайтеся у власному страху та розчаруванні. Говоріть про свої переживання з близькими, з друзями, зі знайомими, яким ви довіряєте. Якщо ви відчуваєте, що цього недостатньо, приходьте до нас, у наш Центр. Ми тут для того, щоб вислухати вас без засудження, надати вам кваліфіковану допомогу та підтримати на кожному кроці вашого шляху до зцілення.

Ваш біль – це не слабкість і абсолютно не сором. Це природна реакція на надзвичайні обставини. І ваш родинний зв’язок, ті ниточки, які колись міцно вас єднали, вартий того, щоб йому дали другий шанс, а можливо, навіть більше.

Не дозволяйте емоційному виснаженню зруйнувати те цінне, що між вами є. Зробіть цей перший, можливо, найважчий крок – протягніть руку за допомогою. Ми готові бути поруч, підтримати вас та допомогти вам знову знайти порозуміння, відновити любов та побудувати міцне та щасливе майбутнє разом. Ви не самотні. Ми віримо у вас і у силу вашого родинного зв’язку.

І на завершення нашої розмови, пані Тетяно, поділіться, будь ласка, що особисто для вас є найціннішим та найглибшим у вашій щоденній роботі з родинами наших героїчних захисників? Що надихає вас продовжувати цю надзвичайно важливу місію?

Для мене особисто найціннішим у роботі з родинами захисників є незгасна іскорка любові, яка продовжує тліти навіть у найбільш, здавалося б, складних стосунках. Це дивовижне явище, коли крізь шари болю, образи, втоми та непорозуміння раптом пробивається ніжність, співчуття, бажання бути поруч.

Я мала честь бути свідком зворушливих моментів, які назавжди закарбувалися в моїй пам’яті. Я бачила, як після довгих місяців мовчання та відчуження хтось несміливо бере партнера за руку, і в цьому простому жесті відчувається цілий океан невисловлених почуттів. Я бачила, як тато, який довгий час був емоційно відстороненим і майже не розмовляв зі своєю дитиною, раптом щиро сміється поруч із нею, розділяючи мить безтурботної радості.

Ці моменти – це не випадковість, не миттєве осяяння. Це плоди кропіткої спільної роботи, уваги, терпіння та непохитної віри у силу людських стосунків. Це результат того безпечного простору, який ми намагаємося створити, того розуміння та підтримки, які ми надаємо кожному члену родини.

І я відчуваю глибоке особисте щастя та привілей бути поруч у ці неймовірно важливі миті. Бачити, як відновлюється зв’язок, як розквітає знову довіра, як з’являється надія на спільне майбутнє – це найцінніша винагорода за мою працю. Це нагадування про те, що навіть після найважчих випробувань любов здатна до зцілення, що людська здатність до співчуття та прощення є безмежною.

Саме ці моменти пробудження почуттів, ці маленькі, але такі значущі кроки на шляху до відновлення родинної гармонії, і є тим найціннішим, що надихає мене продовжувати цю роботу. Віра в силу родини, у здатність людей до любові та зцілення, і можливість бути частиною цього дивовижного процесу – ось що надає моїй роботі глибокий сенс та наповнює моє серце надією.

Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови вийдуть у вересні.

Запис «Коли любов вчиться жити по-новому»: інтерв’ю з Тетяною Кузьменко про підтримку родин військових і ветеранів у кризових періодах спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

У цьому інтерв’ю Ірина Варивода, фахівчиня Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі, говорить про те, як громада може стати середовищем сили, чому підтримка не повинна бути «чужою справою» і що означає справжнє партнерство між лікарем, освітянином, психологом, капеланом і волонтером.

Пані Ірино, ви часто говорите про створення екосистеми підтримки. Що це означає на практиці?

Це означає, що жодна установа, жоден центр чи окремий фахівець не може дати всього необхідного людині, яка повертається з війни або живе поруч із фронтом. Підтримка має бути цілісною – фізичною, емоційною, соціальною, правовою, духовною. І саме тому ми повинні створювати екосистему – об’єднання тих, хто може доповнити одне одного.

Які інституції ви вважаєте ключовими партнерами у цій екосистемі?

Це медичні заклади, університети, школи, центри зайнятості, громади, ветеранські організації, соціальні служби, заклади культури, релігійні спільноти. Кожен має свою унікальну компетенцію, але лише разом ми стаємо повноцінною опорою для тих, хто повертається з війни.

Яка роль університету в цій системі?

Університет – це не лише про освіту. Це центр знань, пошуку рішень, майданчик для діалогу. Ми в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі не боїмося брати на себе відповідальність бути частиною великої змінної системи. Ми відкриваємо двері для досліджень, проєктів, спільної роботи з громадами та практиками.

Чому так важливо об’єднувати фахівців із різних сфер у спільних міжгалузевих проєктах?

Бо тільки разом – соціальний працівник, психолог, юрист, лікар, капелан, вчитель, керівник громади – можуть побачити людину цілісно. Наша сила – не в тому, щоб робити все, а в тому, щоб знати: у тебе є той, хто тримає поруч. Обʼєднані зусилля – це не про «розмити» відповідальність, а навпаки – підсилити один одного там, де поодинці не вистачає ресурсу.

Ви працюєте з багатьма партнерами. Що, на вашу думку, обʼєднує найефективніші ініціативи?

Їх об’єднує одне слово – довіра. Ми не будуємо ієрархій, не змагаємось, хто більше зробив. Ми питаємо: «Що ми можемо зробити разом для цієї конкретної людини?». Найефективніші проєкти – це ті, де немає «чужого болю», де всі готові слухати й діяти.

Яке ваше звернення до представників громад, які поки не включились у ці процеси?

Не чекайте, поки вас попросять. Підійдіть першими. Якщо у вашій школі є дитина з родини військового – вже є привід створити тепліше середовище. Якщо у вашому клубі є ветеран – вже є можливість запросити його до спільного проєкту. Громада – це не географія. Це співдія. І підтримка – це не «робота когось», це наша спільна відповідальність.

Який ваш головний заклик до партнерів?

Будьте сміливими у співпраці. Розширюйте своє «ми». Виходьте за межі звичних форматів. Замість «у нас немає ресурсу» – запитайте «кого можемо долучити?». Замість «це не наша сфера» – скажіть «як ми можемо бути корисними?». Коли об’єднуються лікар, освітянин і капелан – народжується система, яка не ламається.

Що особисто вас надихає в цій роботі?

Мене надихають очі людей, які перестають відчувати себе непотрібними. Мене надихає момент, коли ветеран вперше сам приходить, щоб допомогти іншим. Коли батько, що втратив сина, відкриває арт-майстерню для дітей. Коли громада – перестає чекати – і починає діяти. Це – не просто про підтримку. Це про нову культуру турботи. І ми всі – її носії.

Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови вийдуть у вересні.

Запис «Підтримка – це не роль однієї людини. Це справа всієї громади»: інтерв’ю з Іриною Вариводою про те, як громада може стати середовищем сили спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Про те, чому капелан – це не альтернатива психологу, а його союзник, як працює підтримка «на рівні сенсу» і чому капелани є незамінною частиною відновлення ветеранів – в інтерв’ю з Іриною Вариводою, фахівчинею Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Це розмова не лише про професію – це розмова про присутність, яка лікує.

Пані Ірино, як ви особисто визначаєте місце військового капелана у житті військовослужбовця?

Для мене капелан – це не просто духовна особа. Це опора, що поруч навіть у найтемніші моменти. Там, де закінчуються слова командирів і лікарів, починається тиша, в яку входить капелан – із молитвою, із теплим голосом, із здатністю просто бути. Його присутність часто важить більше, ніж будь-яка інструкція.

Чим капелан відрізняється від психолога, якщо обидва працюють із травмою?

Психолог працює з психікою, а капелан – із душею. Але межі дуже тонкі. Капелан – це міст між внутрішнім болем і сенсом. Там, де психіка ще не готова «говорити», капелан може просто бути поруч, створюючи безпечний простір. Він не аналізує – він приймає. І в цьому сила.

Чому, на вашу думку, військові довіряють капеланам?

Тому що капелан не навчає – він співпереживає. Він часто в тих же умовах: у бронежилеті, в окопі, в дорозі. Він не приходить зверху – він іде поряд. І ця горизонтальна позиція робить його не «служителем», а братом по духу. Ветеран бачить у ньому не проповідь, а людяність.

Яку роль капелани відіграють у відновленні ветеранів після повернення?

Дуже велику. Бо повернення – це не лише фізичне місце. Це внутрішня подорож назад до себе. І тут капелан може допомогти прожити почуття провини, втрати, сорому, які часто не озвучуються навіть у психотерапії. Капелан – той, кому можна довірити мовчання.

Чи бачите ви капеланів як частину психосоціальної підтримки у ветеранських просторах?

Абсолютно. У Центрі ветеранського розвитку ми розглядаємо капеланів як важливу складову команд, що підтримують ветерана. Психолог може працювати з травмою, лікар – із тілом, а капелан – з духовною порожнечею, яка часто не заповнюється жодними словами. Це не альтернативи, це союзники.

Чи можна сказати, що капелани працюють із сенсом?

Так. І це найцінніше. Бо коли людина втрачає сенс – вона втрачає себе. А капелан м’яко повертає її до найважливішого: «Ти живий. Твоя історія – має значення. Твій біль – не марний». Іноді ці прості фрази рятують більше, ніж складні діагнози.

Як ви вважаєте, чи потрібна підготовка капеланів у сфері психології?

Безумовно. І така підготовка вже відбувається. Капелану важливо вміти розпізнавати психотравму, ПТСР, кризові стани. Але при цьому не втратити свою автентичність. Це дуже тонке мистецтво – бути поруч і в тілі, і в душі. І якщо цю підготовку інтегрувати у систему, ми отримаємо потужну гуманітарну опору для армії.

Що особисто для вас є найціннішим у присутності капеланів поруч із військовими?

Те, що вони нагадують: навіть у війні залишаються світло, молитва, серце. Коли людина тримає зброю, вона все одно залишається людиною. І капелан – той, хто допомагає це не втратити. У їхніх словах немає наказу – там є спокій, надія й гідність. І це, мабуть, найпотужніша терапія з усіх можливих.

Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходять щотижня – у вівторок та четвер.

Запис «Коли мовчить усе – капелан говорить серцем»: інтерв’ю з Іриною Вариводою про роль військових капеланів спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

У цьому інтерв’ю психологиня Тетяна Кузьменко, керівниця Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі, розповідає про те, чому жоден фахівець не здатен охопити всі потреби ветерана, і як працює модель мультикоманди. Це розмова про партнерство, довіру і співдію. Про те, як кожен із нас – від психолога до вчителя, від лікаря до волонтера – може бути частиною тилу, що тримає тих, хто тримав за нас фронт.

Пані Тетяно, чому саме мультикомандний підхід сьогодні набуває особливої, я б навіть сказала, критичної ваги у контексті всебічної підтримки ветеранів?

Річ у тім, що досвід війни залишає глибокий та багатогранний слід у житті людини. Ветеран, повертаючись до цивільного життя, рідко несе на собі лише один тягар чи потребу. Це, без перебільшення, складний комплексний феномен, який охоплює різні сфери його буття.

Ми говоримо про фізичні наслідки бойових дій – поранення, травми, хронічні захворювання, які потребують кваліфікованої медичної допомоги та тривалої реабілітації. Одночасно, надзвичайно гостро постає емоційний та психологічний аспект – посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), депресія, тривожні розлади, почуття провини, втрати, агресії. Ці душевні рани часто є невидимими, але від того не менш болючими та руйнівними.

Проте, вплив війни не обмежується лише фізичним та емоційним станом. Він глибоко зачіпає соціальну сферу життя ветерана. Це може бути складна адаптація до мирного життя, відчуття відірваності від суспільства, проблеми з працевлаштуванням, відновлення соціальних зв’язків, налагодження стосунків з родиною та друзями. Нерідко виникає потреба у юридичній підтримці для вирішення питань пов’язаних зі статусом, пільгами чи майном.

Не варто забувати і про духовний вимір. Війна часто ставить перед людиною глибокі екзистенційні питання, руйнує попередні цінності та переконання. Ветеран може потребувати духовної підтримки, розради, відновлення віри та сенсу життя, яку може надати капелан.

І, звісно, важливу роль відіграє освітній аспект, адже повернення до цивільного життя може вимагати перекваліфікації, здобуття нових знань та навичок для успішної реінтеграції в суспільство.

Саме розуміння цієї багатогранності та взаємопов’язаності потреб ветерана робить мультикомандний підхід не просто бажаним, а абсолютно необхідним. Жоден окремо взятий фахівець, будь то найкваліфікованіший психолог, медик чи юрист, не зможе повноцінно охопити весь спектр проблем та запитів, з якими стикається людина після війни.

Лише об’єднавши зусилля різних професіоналів – психолога, який допоможе впоратися з емоційними травмами; медика та реабілітолога, які відновлять фізичне здоров’я; капелана, який підтримає духовний стан; юриста, який допоможе з правовими питаннями; соціального працівника, який сприятиме соціальній адаптації; та освітянина, який допоможе здобути нові знання – ми створюємо той цілісний, безпечний та всеосяжний простір, де є всі необхідні «нитки» для справжнього, глибокого та довготривалого відновлення ветерана. Це дозволяє забезпечити індивідуалізований підхід, врахувати унікальні потреби кожної особистості та надати саме ту підтримку, яка є найбільш актуальною та ефективною на кожному етапі її повернення до мирного життя.

Розкажіть, будь ласка, детальніше, з яких саме ключових елементів та фахівців складається мультикоманда, що діє у вашому Центрі ветеранського розвитку?

У нашому Центрі ветеранського розвитку ми глибоко розуміємо важливість різнопрофільної підтримки, тому формування мультикоманди є одним із наших ключових пріоритетів. На сьогоднішній день наша команда об’єднує цілу низку кваліфікованих фахівців та залучених експертів, кожен з яких відіграє важливу роль у процесі відновлення та реінтеграції ветеранів.

Основою нашої психологічної підтримки є кваліфіковані психологи, які володіють методами та підходами для роботи з посттравматичним стресом, тривожністю, депресією та іншими психологічними наслідками війни. Поряд з ними, важливу роль відіграють фахівці з тілесної терапії, які допомагають ветеранам відновити зв’язок зі своїм тілом, зняти м’язову напругу, опрацювати психосоматичні прояви травми через тілесні практики.

Ми також активно залучаємо арттерапевтів, які використовують творчі методи, такі як малювання, ліплення, музика, для експресії емоцій, опрацювання травматичного досвіду та сприяння емоційному зціленню в невербальній формі.

Для вирішення важливих правових питань, з якими часто стикаються ветерани, у нашій команді працюють залучені із інших інституцій досвідчені юристи, які надають консультації та допомогу у питаннях, пов’язаних зі статусом, пільгами, соціальним забезпеченням, земельними питаннями та іншими юридичними аспектами.

Важливим інтелектуальним та освітнім ресурсом для нас є викладачі університету, на базі якого функціонує наш Центр. Вони долучаються до розробки навчальних програм, проводять лекції, тренінги та семінари, спрямовані на підвищення кваліфікації ветеранів, їхню професійну переорієнтацію та сприяння їхній освітній інтеграції.

Особливу цінність для нас мають капелани, які надають духовну підтримку, допомагають відновити віру, знайти сенс життя та подолати екзистенційні кризи, що можуть виникати після пережитого досвіду війни.

Окрім зазначених фахівців, наша мультикоманда активно співпрацює з фахівцями з оздоровчих практик, які використовують доказові підхід до відновлення фізичного та психоемоційного стану ветеранів. Це фахівці з масажу та інших релаксаційних технік. Їхні практики допомагають зняти м’язову напругу, покращити сон, знизити рівень стресу та сприяють загальному оздоровленню організму, що є важливим елементом комплексної реабілітації.

Особливе значення для нас має співпраця зі спортсменами та тренерами, які реалізують проєкти з адаптивного спорту. Залучення ветеранів до спортивних активностей, адаптованих до їхніх фізичних можливостей, має потужний позитивний вплив на їхнє фізичне та ментальне здоров’я. Участь у змаганнях, тренування в команді, досягнення спортивних цілей сприяють відновленню впевненості у собі, розширенню соціальних зв’язків, подоланню почуття обмеженості та поверненню до активного життя. Ці фахівці не лише проводять тренування, але й виступають як натхненники та ментори для ветеранів, демонструючи безмежність можливостей людини, незалежно від фізичних травм. Їхній досвід та віра у потенціал кожного є безцінним внеском у процес відновлення наших захисників.

Ми також пишаємося нашою активною співпрацею з волонтерами, які надають неоціненну допомогу в організації заходів, супроводі ветеранів, наданні побутової підтримки та створенні атмосфери спільноти та взаємодопомоги.

Крім того, ми активно залучаємо ветеранських лідерів – людей, які самі пройшли через війну і мають унікальний досвід та розуміння потреб своїх побратимів. Їхній авторитет, особистий приклад та здатність до емпатії є надзвичайно важливими для встановлення довіри та ефективної комунікації з ветеранами.

Важливо підкреслити, що для нас команда – це не лише формальний штат працівників. Ми розглядаємо її як широку спільноту, що формується навколо кожної конкретної людини, яка звернулася за допомогою. Чим ширшим та різноманітнішим є коло цих людей, які готові підтримати ветерана, тим більш гнучко та комплексно ми можемо реагувати на його індивідуальні потреби, надаючи саме ту підтримку, яка є найбільш доречною та ефективною на кожному етапі його шляху до відновлення. Саме ця різноманітність знань, досвіду та підходів дозволяє нам створювати справді дієву систему підтримки, яка враховує всі аспекти життя ветерана.

Опишіть, будь ласка, більш детально, як саме налагоджена практична взаємодія між такими різнопрофільними фахівцями у вашій мультикоманді? Яким чином відбувається координація їхніх зусиль для надання найбільш ефективної підтримки кожному ветерану?

На практиці взаємодія нашої мультикоманди ґрунтується на принципах індивідуалізованого підходу та тісної міждисциплінарної співпраці. Ми усвідомлюємо, що шлях кожного ветерана до відновлення є унікальним, тому наша робота ніколи не починається з універсальних шаблонів чи «конвеєра» послуг.

Першим і ключовим етапом є глибока первинна оцінка потреб ветерана. На цьому етапі з людиною спілкується координатор або профільний фахівець, який допомагає виявити весь спектр її поточних потреб – від фізичного стану та психоемоційного благополуччя до соціальних, юридичних та духовних запитів.

На основі цієї комплексної оцінки формується індивідуальний маршрут підтримки. Для одного ветерана на першому етапі може бути пріоритетною фізична реабілітація та тілесна терапія у поєднанні з психологічною підтримкою для опрацювання травматичного досвіду. Іншому може бути нагальною юридична допомога у вирішенні майнових питань та паралельна психотерапія для зниження рівня тривожності. Третій може потребувати насамперед духовної підтримки та включення до групи адаптивного спорту для відновлення соціальних зв’язків та впевненості у власних силах.

Ключову роль у забезпеченні ефективної взаємодії відіграє регулярна координація та обмін інформацією між членами мультикоманди, які працюють з конкретним ветераном. Це можуть бути як формальні зустрічі команди, так і неформальні обговорення, обмін спостереженнями та думками щодо динаміки стану ветерана, його прогресу та нових потреб, що виникають.

Наприклад, психолог може помітити ознаки емоційного вигорання у ветерана, який активно займається адаптивним спортом, і повідомити про це тренера та фахівця з тілесної терапії для коригування навантажень та включення додаткових релаксаційних практик. Юрист може виявити, що правові проблеми ветерана посилюють його тривожність, і звернутися до психолога для розробки стратегії підтримки емоційного стану під час вирішення юридичних питань. Фахівець з оздоровчих практик може запропонувати індивідуальні заняття йогою для ветерана, який проходить фізичну реабілітацію, для покращення гнучкості та зняття болю.

Така постійна комунікація та спільний аналіз ситуації дозволяють нам оперативно адаптувати підхід до підтримки, вносити корективи до індивідуального маршруту, враховувати нові обставини та реагувати на найменші зміни у стані ветерана. Ми розглядаємо процес відновлення не як набір ізольованих послуг, а як цілісну та динамічну тканину підтримки, де кожен фахівець є важливою ниткою, що переплітається з іншими, створюючи міцну та надійну основу для повернення ветерана до повноцінного життя. Саме така гнучкість, узгодженість дій та орієнтація на індивідуальні потреби роблять роботу нашої мультикоманди ефективною та по-справжньому цінною для наших захисників.

На вашу думку, чи існує на сьогоднішній день в Україні достатній рівень готовності до впровадження та ефективного функціонування такого міжгалузевого підходу у сфері підтримки ветеранів?

Ви ставите дуже важливе питання, яке відображає поточний етап розвитку системи підтримки ветеранів в Україні. Мушу відверто сказати, що ми знаходимося лише на початку цього складного, але надзвичайно важливого шляху.

На жаль, на практиці ми часто стикаємося з явищем, яке влучно окреслюєте як закритість фахівців у своїх професійних «кутах». Нерідко спостерігається фрагментарність надання послуг, коли лікар зосереджується виключно на фізичному здоров’ї, психолог – на емоційному стані, соціальний працівник – на матеріальних потребах, а освітня система діє окремо від процесів реабілітації та адаптації. Ця роз’єднаність призводить до того, що ветеран з його комплексними потребами змушений самостійно «збирати пазл» своєї підтримки, що є обтяжливим, неефективним і часто призводить до відчуття розгубленості та недостатньої допомоги.

Існують об’єктивні причини такого стану речей. Це і історично сформовані відомчі бар’єри, і недостатня кількість налагоджених комунікаційних каналів між різними установами та фахівцями, і, можливо, певна професійна інерція та недостатнє розуміння важливості саме комплексного підходу.

Проте, я з великим оптимізмом спостерігаю за тими позитивними зрушеннями, які вже відбуваються на рівні окремих громад та ініціатив. Ми бачимо, як ті громади, які усвідомлюють переваги міжгалузевої співпраці та активно будують ці необхідні “мости” між різними фахами, стають значно сильнішими та ефективнішими у своїй підтримці ветеранів. Коли лікар має налагоджений контакт з психологом для спільного ведення пацієнта з хронічним болем, коли соціальний працівник розуміє особливості психологічного стану ветерана та співпрацює з освітніми закладами для його професійної адаптації, коли капелан є частиною мультидисциплінарної команди, – тоді підтримка стає дійсно цілісною та людиноцентричною.

Важливо розуміти, що міжгалузевий підхід – це не просто чергова «модна» тенденція. Це практична необхідність, продиктована складністю та багатогранністю потреб ветеранів. Це ефективний спосіб оптимізувати ресурси, уникнути дублювання послуг, забезпечити кращу координацію допомоги та досягти значно кращих результатів у процесі відновлення наших захисників.

Тому, відповідаючи на ваше запитання, я скажу так: готовність в Україні зростає, але ми ще на початку шляху. Потрібна подальша системна робота на рівні держави, місцевих громад, професійних спільнот для руйнування існуючих бар’єрів, налагодження ефективної комунікації, навчання фахівців міждисциплінарній співпраці та усвідомлення того, що лише об’єднавши зусилля, ми зможемо забезпечити гідну та всебічну підтримку тим, хто цього найбільше потребує. І ті перші «мости», які вже будуються, є надзвичайно важливим та обнадійливим сигналом.

Яку ключову роль та яке особливе місце відіграють родини ветеранів у структурі та діяльності вашої мультидисциплінарної команди підтримки?

Ваше запитання влучно підкреслює один із фундаментальних принципів нашої роботи: родина ветерана займає абсолютно центральне місце у системі його відновлення та реінтеграції. Ми не розглядаємо родину як щось другорядне чи як пасивний “супровід” процесу. Натомість, ми глибоко переконані, що родина є першою і найважливішою лінією контакту, першим колом підтримки для ветерана, який повертається до цивільного життя.

Саме в родині ветеран знаходить перше прихисття, розуміння (або, на жаль, непорозуміння), емоційну підтримку та відчуття безпеки. Однак, досвід війни накладає важкий відбиток не лише на самого ветерана, але й на його близьких. Члени родини часто стикаються зі значним емоційним навантаженням, тривогою за свого близького, розгубленістю щодо того, як правильно реагувати на його зміни у поведінці чи стані, а іноді й самі переживають травматичний стрес.

Якщо родина перебуває у стані емоційного вигорання, розгубленості, постійної тривоги та браку інформації, вона не зможе повноцінно виконувати свою найважливішу функцію підтримки. Ба більше, нерозв’язані проблеми в родині можуть стати додатковим бар’єром на шляху відновлення ветерана, уповільнити цей процес або навіть зробити його неможливим.

Саме тому в нашій моделі ми свідомо відходимо від фокусу виключно на «пацієнті»-ветерані. Ми працюємо з цілісною системою, де родина є невід’ємним і активним учасником процесу відновлення. Це означає, що ми не лише інформуємо членів родини про стан ветерана та можливі шляхи допомоги, але й активно залучаємо їх до процесу підтримки.

На практиці це проявляється у кількох аспектах:

• Включення родини до процесу первинної оцінки потреб: Ми прагнемо отримати повну картину ситуації, враховуючи не лише потреби ветерана, але й потреби та стан його близьких.
• Надання психологічної підтримки членам родини: Ми пропонуємо індивідуальні консультації, сімейну терапію та групи підтримки для членів родин ветеранів, допомагаючи їм впоратися з власними емоційними труднощами, зрозуміти особливості стану ветерана та навчитися ефективно взаємодіяти з ним.
• Залучення родини до розробки індивідуального маршруту підтримки: Ми обговорюємо план відновлення не лише з ветераном, але й з його родиною, враховуючи їхні можливості та ресурси.
• Проведення навчальних програм та тренінгів для членів родини: Ми надаємо інформацію про особливості ПТСР, інші психологічні наслідки війни, кризові стани та навчаємо практичним навичкам ефективної комунікації та підтримки.
• Створення платформ для спілкування та обміну досвідом між родинами ветеранів: Ми сприяємо формуванню спільнот взаємодопомоги, де родини можуть підтримувати одна одну, ділитися власним досвідом та отримувати цінні поради.

Ми глибоко переконані, що інвестиції в підтримку родини ветерана – це пряма інвестиція в успішне відновлення самого ветерана. Згуртована, інформована та емоційно стійка родина стає найпотужнішим ресурсом на його шляху до повернення до повноцінного життя. Саме тому родина займає не периферійне, а фундаментальне, центральне місце у нашій мультидисциплінарній команді та у всій нашій філософії підтримки.

На вашу думку, які ключові та найскладніші виклики постають на шляху створення та ефективного функціонування таких інтегрованих мультидисциплінарних команд у сфері підтримки ветеранів?

Безумовно, процес формування дієвих мультикоманд є непростим і супроводжується низкою значущих викликів. На нашу думку, одним із найголовніших серед них є існуюча у багатьох фахівців відсутність глибоко вкоріненої навички ефективної міжпрофесійної співпраці.

Історично склалося так, що представники різних галузей – медики, психологи, соціальні працівники, юристи, освітяни – часто звикли працювати автономно, керуючись власними протоколами, стандартами та професійною мовою. Це призводить до браку налагодженої комунікації, недостатнього розуміння специфіки роботи колег з інших сфер та певної професійної замкнутості.

Подолання цієї інерції та формування справжньої командної роботи вимагає значних зусиль. Необхідно навчати фахівців мистецтву діалогу, вмінню активно слухати та чути думку колег, відкрито ділитися інформацією та власними спостереженнями, а також спільно розробляти стратегії підтримки, враховуючи різні аспекти стану ветерана.

Важливим аспектом є також вибудовування горизонтальних зв’язків та принципів рівності у команді. Часто в ієрархічних системах домінує вертикальна комунікація, що може перешкоджати вільному обміну думками та прийняттю спільних рішень. У мультикоманді ж кожен фахівець є експертом у своїй галузі, і його внесок є однаково цінним. Тому необхідно сприяти формуванню атмосфери взаємної поваги, де кожен член команди відчуває себе рівноправним учасником процесу.

Ще одним значним викликом є розробка ефективних механізмів координації та обміну інформацією. Необхідно створити чіткі протоколи взаємодії, регулярні майданчики для обговорень (як формальних, так і неформальних), забезпечити захищений обмін даними та розробити спільну систему документування процесу підтримки.

Також варто відзначити різницю у професійній мові та термінології, що може ускладнювати взаєморозуміння між фахівцями різних галузей. Потрібна спільна робота над створенням єдиного інформаційного простору та виробленням спільної мови для опису стану ветерана та планування втручань.

Крім того, можуть виникати організаційні та ресурсні виклики, пов’язані з об’єднанням фахівців з різних установ, забезпеченням їхнього часу для спільних зустрічей та навчання, а також з фінансуванням міждисциплінарних програм.

Проте, ми переконані, що подолання цих викликів є абсолютно необхідним для забезпечення якісної та ефективної підтримки наших ветеранів. Саме тому ми активно інвестуємо час та зусилля у навчання – як власне, так і наших партнерів – принципам діалогу, відкритості та горизонтального лідерства. Ми віримо, що лише в атмосфері рівності та взаємної поваги може зародитися справжня довіра. А саме довіра між фахівцями є тим фундаментом, на якому будується ефективна та по-справжньому дієва допомога ветерану на його шляху до відновлення.

Які конкретні кроки та практичні поради ви могли б надати громадам, які усвідомлюють важливість створення мультидисциплінарних команд підтримки ветеранів, але наразі не знають, з чого саме їм слід розпочати цей процес?

Порада для громад, які прагнуть створити дієві мультикоманди підтримки ветеранів, але відчувають розгубленість щодо перших кроків, насправді є доволі простою, але надзвичайно дієвою: почніть з найпростішого – зі збору за одним столом тих, хто вже активно працює з ветеранами або має потенціал долучитися до цієї роботи у вашій громаді.

Ініціюйте зустріч, запросивши представників різних секторів: медичних працівників (лікарів первинної ланки, вузьких спеціалістів), соціальних працівників (представників управлінь соціального захисту, територіальних центрів), освітян (педагогів, психологів навчальних закладів), психологів (практикуючих, представників громадських організацій), активістів ветеранських організацій, волонтерів, можливо, представників місцевої влади та духовенства (капеланів).

Першим кроком має стати відкрита та щира розмова про нагальні потреби ветеранів, які проживають у вашій громаді. Запропонуйте кожному учаснику поділитися своїм досвідом, своїми спостереженнями, своїм розумінням існуючих проблем та викликів, з якими стикаються ветерани та їхні родини. Не намагайтеся одразу розробити складні стратегії чи плани – на цьому етапі головне налагодити первинний контакт, почути різні точки зору та сформувати спільне розуміння ситуації.

Саме з цього першого діалогу, з обміну інформацією та виявлення спільних проблем почнеться поступове усвідомлення необхідності системної взаємодії та переваг мультидисциплінарного підходу. Ви побачите, як різні фахівці можуть доповнювати один одного, як знання та досвід одних можуть бути корисними для інших.

І найголовніше – не бійтеся починати з малих кроків. Створення повноцінної мультикоманди – це процес, який потребує часу та зусиль. Не намагайтеся одразу охопити все. Кожен спільний проєкт, кожна спільна нарада, кожна спроба скоординувати дії у вирішенні конкретної проблеми ветерана – це вже важливий крок, це вже початок «зшивання» майбутньої системи підтримки.

Можливо, першим спільним проєктом стане проведення інформаційного заходу для ветеранів, де кожен фахівець зможе представити свої послуги. Або це буде спільна робоча група для розробки місцевої програми підтримки психологічного здоров’я ветеранів. Або спільна ініціатива з організації спортивних заходів для ветеранів за участі медиків та тренерів з адаптивного спорту.

Пам’ятайте, що ключовими елементами на початковому етапі є ініціатива, відкритість до співпраці, готовність слухати та чути, а також фокус на реальних потребах ветеранів вашої громади. Нехай перша зустріч стане початком довгого та плідного шляху до створення ефективної та дієвої мультидисциплінарної команди підтримки. Кожен маленький спільний крок на цьому шляху обов’язково принесе значні позитивні зміни в життя ваших ветеранів.

Пані Тетяно, а що особисто для вас означає концепція мультидисциплінарної команди у контексті підтримки ветеранів? Яке особисте значення ви вкладаєте у це поняття?

Для мене особисто мультикоманда – це набагато більше, ніж просто організаційна структура чи набір фахівців. Я бачу її як живу, динамічну тканину турботи, яка сплітається з різних, але взаємодоповнюючих ниток. Це не статична схема чи суха таблиця з розподілом обов’язків – це перш за все люди, об’єднані спільною метою та глибоким розумінням складності людського досвіду, особливо досвіду війни.

Мультикоманда для мене – це про взаємне бачення та повагу. Це коли фахівці різних профілів – психологи, медики, юристи, соціальні працівники, представники духовенства, спортсмени – здатні бачити один одного як рівноцінних партнерів, визнавати цінність їхніх знань та досвіду, вчитися один в одного, розширювати власні професійні горизонти та інтегрувати різні підходи для досягнення спільної мети – всебічного відновлення ветерана.

У серці мультикоманди, як я її розумію, лежить відмова від професійного егоцентризму. Це означає готовність вийти за межі власної вузької спеціалізації, слухати та приймати думку колег, визнавати обмеженість власних знань у певних аспектах та ставити інтереси ветерана вище за власні професійні амбіції. Натомість, на перший план виходить глибока повага до унікальної людської історії кожного ветерана, до його особистого досвіду, його болю та його прагнення до гідного життя.

Для мене мультикоманда – це про цілісне бачення людини. Це розуміння того, що ветеран – це не сукупність окремих проблем чи діагнозів, а складна, багатогранна особистість, яка потребує підтримки на всіх рівнях – фізичному, емоційному, соціальному, духовному. Лише об’єднавши зусилля, ми можемо сформувати це повне, об’ємне розуміння та надати дійсно комплексну допомогу.

І, нарешті, для мене мультикоманда – це про справжнє «разом», яке насправді працює. Це не формальне об’єднання, а жива взаємодія, де кожен член команди відчуває свою відповідальність, вносить свій унікальний внесок та відчуває підтримку колег. Це про синергію, коли спільні зусилля дають значно більший результат, ніж сума окремих дій.

В кінцевому підсумку, мультикоманда для мене – це втілення принципу гідності. Це визнання цінності кожної людини, яка захищала нашу країну, та прагнення забезпечити їй можливість повернутися до повноцінного життя з почуттям власної значущості та поваги. Це про цілісне бачення потреб ветерана та про силу спільної дії, яка здатна творити справжні дива у процесі відновлення.

Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходять щотижня – у вівторок та четвер.

Запис «Разом сильніші: як мультикоманда стає тилом для ветерана»: інтерв’ю з Тетяною Кузьменко про систему підтримки після повернення захисників з війни спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Про те, чому капелан – це не альтернатива психологу, а його союзник, як працює підтримка «на рівні сенсу» і чому капелани є незамінною частиною відновлення ветеранів – в новому інтерв’ю з Іриною Вариводою, фахівчинею Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Це розмова не лише про професію – це розмова про присутність, яка лікує.

Пані Ірино, як ви особисто визначаєте місце військового капелана у житті військовослужбовця?

Для мене капелан – це не просто духовна особа. Це опора, що поруч навіть у найтемніші моменти. Там, де закінчуються слова командирів і лікарів, починається тиша, в яку входить капелан – із молитвою, із теплим голосом, із здатністю просто бути. Його присутність часто важить більше, ніж будь-яка інструкція.

Чим капелан відрізняється від психолога, якщо обидва працюють із травмою?

Психолог працює з психікою, а капелан – із душею. Але межі дуже тонкі. Капелан – це міст між внутрішнім болем і сенсом. Там, де психіка ще не готова «говорити», капелан може просто бути поруч, створюючи безпечний простір. Він не аналізує – він приймає. І в цьому сила.

Чому, на вашу думку, військові довіряють капеланам?

Тому що капелан не навчає – він співпереживає. Він часто в тих же умовах: у бронежилеті, в окопі, в дорозі. Він не приходить зверху – він іде поряд. І ця горизонтальна позиція робить його не «служителем», а братом по духу. Ветеран бачить у ньому не проповідь, а людяність.

Яку роль капелани відіграють у відновленні ветеранів після повернення?

Дуже велику. Бо повернення – це не лише фізичне місце. Це внутрішня подорож назад до себе. І тут капелан може допомогти прожити почуття провини, втрати, сорому, які часто не озвучуються навіть у психотерапії. Капелан – той, кому можна довірити мовчання.

Чи бачите ви капеланів як частину психосоціальної підтримки у ветеранських просторах?

Абсолютно. У Центрі ветеранського розвитку ми розглядаємо капеланів як важливу складову команд, що підтримують ветерана. Психолог може працювати з травмою, лікар – із тілом, а капелан – з духовною порожнечею, яка часто не заповнюється жодними словами. Це не альтернативи, це союзники.

Чи можна сказати, що капелани працюють із сенсом?

Так. І це найцінніше. Бо коли людина втрачає сенс – вона втрачає себе. А капелан м’яко повертає її до найважливішого: «Ти живий. Твоя історія – має значення. Твій біль – не марний». Іноді ці прості фрази рятують більше, ніж складні діагнози.

Як ви вважаєте, чи потрібна підготовка капеланів у сфері психології?

Безумовно. І така підготовка вже відбувається. Капелану важливо вміти розпізнавати психотравму, ПТСР, кризові стани. Але при цьому не втратити свою автентичність. Це дуже тонке мистецтво – бути поруч і в тілі, і в душі. І якщо цю підготовку інтегрувати у систему, ми отримаємо потужну гуманітарну опору для армії.

Що особисто для вас є найціннішим у присутності капеланів поруч із військовими?

Те, що вони нагадують: навіть у війні залишаються світло, молитва, серце. Коли людина тримає зброю, вона все одно залишається людиною. І капелан – той, хто допомагає це не втратити. У їхніх словах немає наказу – там є спокій, надія й гідність. І це, мабуть, найпотужніша терапія з усіх можливих.

Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходять щотижня – у вівторок та четвер.

Запис «Коли мовчить розум – говорить душа»: інтерв’ю Ірини Вариводи про капеланів, які стають світлом у найтемніші моменти спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Пані Тетяно, що таке особисті кордони? Це щось з психології чи зі здорового глузду?

Це і психологія, і виживання. Кордони – це все, що визначає, де закінчуюся я і починається інший. Це про «мені зручно – мені боляче», «я можу – я не хочу». У здорових людей здорові межі. У змучених – стерті. Але їх завжди можна відбудовувати.

А якщо не можу розпізнати, де мої кордони?

Спитай себе: «Чи комфортно мені? Якщо після спілкування з кимось хочеться прийняти душ або втекти – значить, кордони порушені. Ще сигнал: якщо часто погоджуєшся з відчуттям «мені це не ок». Це про зраду собі, навіть із ввічливості.

Чому нам так складно сказати «ні»?

Бо нас виховували бути зручними. «Не груби», «посміхнись», «подякуй, навіть якщо не хочеш» – знайомо? Часто це вбивали в голову роками. Ми плутаємо «ні» з агресією. Але «ні» –  це форма турботи про себе. Це межа, яка береже тебе.

А що буде, якщо не ставити межі?

Емоційне вигорання, образа на весь світ, тілесні симптоми, залежності. Людина, яка не каже «ні», накопичує невимовлене. А потім –  зрив, замикання, втома від людей. Найчастіше ми не «вигораємо від роботи» – ми вигораємо від неусвідомленої згоди на те, що нас руйнує.

Як сказати «ні» –  якщо не хочеш образити?

Можна відмовити м’яко, але чітко:

• Зараз я не готова це зробити
• Я поважаю тебе, але не можу погодитися
• Я хочу трохи простору, прошу зрозуміти мене

Не обов’язково пояснювати, виправдовуватись чи «умаслювати» –  важливо бути чесною. І пам’ятати: якщо твоє «ні» руйнує стосунки – ці стосунки і так трималися на твоїй згоді мовчати.

А якщо це близька людина – родич, партнер, друг?

Тим більше варто говорити. Бо любов без кордонів – це залежність. Якщо мене люблять лише коли я зручна – це не любов. Краще чесне «ні» у стосунках, ніж «так» з кришталевою усмішкою і тріщинами всередині.

Що допомагає навчитися казати «ні» у побуті?

Почати з малого. Скажи «ні» незручній зустрічі. «Ні» новинам перед сном. «Ні» повідомленню, яке не хочеш читати. Кожне «ні» – це наче репетиція свободи. Ти тренуєш м’яз самоповаги. І він росте.

Якщо я кажу «так» з ввічливості, а потім злюсь на себе – що з цим робити?

Запиши: «Чому я сказала «так»?», «Що я відчула після?», «Чи могла я сказати «ні» інакше?». Це не про самобичування, а про саморефлексію. Чим більше чесності – тим легше наступного разу зупинити шаблон «згоди заради тиші».

А як реагувати, якщо хтось не приймає мого «ні»?

Тихо, але чітко повторити: «Я розумію, що ти розчарований, але я не зміню рішення». Якщо людина тисне – це не дискусія, а маніпуляція. Ти не мусиш «виправдовувати» своє «ні». Ти маєш право бути непогодженою.

І наостанок – чому важливо мати кордони саме зараз, у воєнний час?

Бо наша країна виборює свої зовнішні кордони. І кожен із нас має вчитися захищати внутрішні. Тіло, психіка, час, сон, енергія – це наші території. Якщо ми не будемо за них стояти, нас заповнить чуже. А поки ми вчимося говорити «ні» – ми вчимося жити з собою в згоді. А це вже дуже багато.

«Ні» –  це теж слово любові. До себе. До свого простору. До свого майбутнього.

Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходять щотижня – у вівторок та четвер.

Запис «Ні – це не грубість»: інтерв’ю психологині Тетяни Кузьменко про те, як вчитися берегти свої кордони спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

У цьому інтерв’ю ми поговоримо з психологинею Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі Іриною Вариводою про те, як пройти шлях скорботи – з повагою до пам’яті, з турботою про себе й із вірою в те, що повернення до життя можливе.

Пані Ірино, перше й найболючіше: як взагалі пережити втрату?

Дуже повільно. Втрату не «переживають» як етап, після якого «все знову добре». Її проживають. Це процес – хвилеподібний, непередбачуваний, іноді без слів. Але головне – не лишатися наодинці з тишею. Бо біль не зменшується від того, що його не чують.

Чи є «правильні» і «неправильні» способи горювати?

Ні. Є щирі й пригнічені. Один плаче – інший мовчить. Один хоче говорити – інший просто сидить. Горе – це особистий маршрут. Але є важливе правило: не застрягати в ньому наодинці. Якщо біль триває місяцями, а жодна дія не приносить полегшення – варто звертатися по допомогу.

Що допомагає в перші дні після втрати?

Не планувати більше, ніж одну дію наперед: «заварити чай», «вдягтися», «відкрити вікно». Життя в моменті – це не абстракція, а єдиний можливий ритм у горі. Добре, якщо поруч є хтось, хто не змушує говорити, не радить «триматися», а просто є.

А як підтримати того, хто щойно пережив втрату? Ми часто не знаємо, що сказати…

І не треба знати. Не шукайте «правильних слів». Краще скажіть чесно:

• «Я не знаю, що сказати, але я поруч»
• «Я не уявляю твій біль, але я готовий бути з тобою в ньому»

Головне – не уникати. Бо коли ми уникаємо чужого горя, людина лишається в ньому сама.

Дуже часто чуємо: «Час лікує». Це справді так?

Ні. Лікує не час, а те, що ми робимо з цим часом. Якщо ми заморожуємо себе – біль тільки кристалізується. Але якщо ми потроху повертаємо зв’язок з тілом, із людьми, з життям – тоді справді починається відновлення.

Що робити, коли накочує раптово – у транспорті, вночі, серед людей?

Визнати це. Не ховати. Назвати: «Зараз мені боляче». Зробити 3 дії:

• Торкнутися землі (через ноги, руку, предмет)
• Подихати (повільно: вдих — затримка — видих)
• Обійняти себе або когось, кому довіряєш

Біль – не атака. Це хвиля. І вона спаде.

А якщо поруч хтось втратив – як довго треба бути поруч?

Стільки, скільки людина дозволяє. Горе – це марафон, а не спринт. Іноді людина може закриватися. Але підтримка – це не завжди «говорити2. Це іноді просто не зникати. Не думайте, що через два місяці «мусить відпустити». Втрати не мають дедлайнів.

Як говорити про смерть із дітьми чи молоддю?

Прямо і чесно, але простою мовою. Смерть – частина життя. І якщо дитина запитує – краще відповісти, ніж залишити в тиші. «Так, люди помирають. Це боляче. Але ми можемо згадувати, любити, пам’ятати». Смерть не має бути табу. Вона має бути визнана.

А чи можна бути щасливим після втрати? Чи це зрада пам’яті?

Це не зрада. Це знак того, що життя проростає навіть крізь біль. Щастя після втрати – не забуття, а вміння жити з любов’ю, яка не зникла. Пам’ять не вимагає страждання. Вона просить присутності. Можна і згадувати, і сміятись. І плакати, і танцювати. Усе – доречно.

І нарешті: що сказати людині, яка зараз в епіцентрі болю?

Скажіть їй: «Ти не зобовʼязана бути сильною»,  «Я тут. Не йду. Не тисну», «Ми пройдемо це. Повільно. Поряд. По-справжньому». Бо горе – це не темрява. Це перехід. І найважливіше – не йти крізь нього на самоті. Пам’ять – це не тільки про минуле. Це те, що допомагає залишатись живими.

Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходитимуть щотижня – у вівторок та четвер.

Запис «Біль не зникає. Але ми вчимося жити поруч із ним»: інтерв’ю з психологинею Іриною Вариводою про втрату і відновлення спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис «Світ хитається, але ми можемо стояти»: інтерв’ю з психологинею, керівницею Центру ветеранського розвитку Тетяною Кузьменко про опори у воєнний час спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Продовжуємо серію публікацій «Інтерв’ю з експертами Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі». Сьогодні розмовляємо з фахівчинею-психологом Іриною Вариводою про те, як саме молодь може стати опорою для ветеранів, не нашкодити своїм поспішним ентузіазмом і водночас не відвертатися від болю інших.

Пані Ірино, з чого студентам почати, якщо вони хочуть підтримати ветеранів, але бояться зробити щось «не так»?

Почати з поваги. Не з героїзації, не з пафосу, а з людяного: «Я тебе бачу». Не потрібно великих слів. Потрібна присутність, готовність слухати без поспіху і не розпитувати про те, про що людина не готова говорити.

А як не злякатись тиші ветерана чи емоційної дистанції?

Важливо розуміти: тиша – це теж форма розповіді. Людина може мовчати не тому, що не хоче з вами контактувати, а тому, що ще шукає слова. Найкраще, що ви можете зробити – це бути поруч без очікувань.

Що можна зробити дуже практично, в межах кампусу чи університетського життя?

Ось кілька речей, які змінюють більше, ніж здається:

• Показати, де що знаходиться – банально, але важливо;
• Запросити ветерана на подію не як «почесного гостя», а просто як учасника;
• Пропонувати допомогу, не нав’язуючи її: «Якщо буде потрібно – звертайся»;
• Підтримати в побутовому: перенести, підказати, пояснити.

А якщо студент сам з травмою чи переживає складні часи – чи варто долучатись?

Так, але з розумінням власних меж. Не треба ставати «рятівником». Ваша стабільність – найцінніша підтримка. Якщо ви можете підтримати – підтримуйте. Якщо не можете – не починайте з самозради. Підтримка ветеранів починається з турботи про себе.

Що студент може дати ветерану, чого не дасть жодна інша інституція?

Нормальність. Молодь має унікальну суперсилу – створювати простір нового. Коли ветеран приходить у студентське середовище – він не «солдат», а людина, яка може знову вчитися, сміятись, будувати плани. Студенти можуть дати те, чого іноді не вистачає найбільше – відчуття, що життя триває.

А як реагувати, коли ветеран чи ветеранка емоційно зривається або закривається?

Пам’ятати: це не проти вас – це про досвід, який важко вмістити. У цей момент важливо не відповідати тривогою, а зберегти спокій і повагу до меж. Фраза «Я поруч, якщо щось потрібно», – часто найкраще, що можна сказати.

Як не нав’язувати свою «допомогу» або не виглядати зневажливо?

Запитайте прямо: «Чи можу я щось зробити?». І прийміть будь-яку відповідь. Допомога без запиту – це іноді ще один тиск. Повага – це початок усіх форм підтримки.

Що б ви сказали тим студентам, які думають: «Я молодий/а, я нічого не розумію у війні»?

Це нормально – не розуміти. Ви не мусите знати про війну все, щоб бути поруч. Іноді достатньо сказати: «Я не знаю, що ти пережив, але я поруч», «Я поважаю твій досвід і готовий вчитися». Це – найчесніша позиція. І найсильніша.

А що університет як інституція може зробити для сприяння цьому діалогу?

Створити безбар’єрний простір – фізичний, соціальний і емоційний. Це про лояльне ставлення до навчання, психологічну підтримку, такі формати взаємодії як проєкти, воркшопи й неформальні зустрічі, а також участь ветеранів у викладанні, наставництві. Університет – це тил, який має не тільки «знати», а й практикувати прийняття.

І останнє – чим може стати студент для ветерана?

Опорою. Не рятівником, не експертом – а людиною, з якою можна випити кави, мовчати, сміятися. Життя після фронту – це не повернення назад. Це рух уперед. І студенти можуть стати тими, хто йде поруч. Не питає «що було», а питає: «що буде?». Між тишею і шаною є простір. Там і народжується справжня підтримка.

Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходитимуть щотижня – у вівторок та четвер.

Запис «Не треба бути психологом, щоб бути поруч»: нове інтерв’ю з психологинею Іриною Вариводою про те, як студенти можуть підтримати ветеранів спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Пані Тетяно, ви часто піднімаєте в університетському середовищі тему травмокомпетентності та жалобокомпетентності. У чому їхня особлива актуальність сьогодні?

Уся наша країна – в умовах затяжної психологічної напруги. І університет – не виняток. Студенти, викладачі, співробітники, адміністрація – усі ми можемо перебувати у стані втрати, тривоги, виснаження, навіть не маючи зовнішніх ознак цього. Хтось повернувся з фронту, хтось чекає з фронту, хтось пережив розлучення, хтось опікується близькими з інвалідністю, хтось щойно дізнався про хворобу в родині. І дуже часто ми не бачимо цього одне в одному. Саме тому травмо- і жалобокомпетентність мають стати частиною етичної та професійної культури закладів вищої освіти.

Що саме означає «травмокомпетентність» у цьому контексті?

Це здатність усвідомлювати, що поруч з тобою – люди з невидимими історіями, болями й переживаннями. Це вміння поводитись травмоінформовано – без осуду, без тиску, з повагою до внутрішнього стану іншого. Це не означає «бути м’яким до всіх». Це означає – бути чуйним, гнучким, уважним. У викладача це проявляється у тоні звернення до студента. У студентів – у тому, як вони реагують на перевтому викладача чи адміністратора. У колег – у готовності не додавати болю ще й словами.

А що таке «жалобокомпетентність»?

Це ще глибша здатність – бути поруч із тими, хто переживає втрату. І не лише втрату фізичну. Ми втрачаємо безпеку, стабільність, віру в майбутнє. Жалоба – це не завжди сльози. І часто вона – мовчазна. У навчальному середовищі важливо мати права на сум, на паузу, на невидимий біль. Жалобокомпетентність – це не «пожаліти», а визнати: «Те, що ти переживаєш – має значення. І ти маєш на це право»

Тобто ці soft skills потрібні не лише студентам, а й викладачам, адміністрації?

Саме так. Ми всі – не тільки професіонали, а й люди, які мають право на емоції. Важливо навчитися не лише помічати чужу вразливість, а й усвідомлювати свою, вчасно звертатись по допомогу до фахівців, не залишатись із болем наодинці. Бо коли ми ігноруємо свої потреби, ми стаємо менш чутливими до інших. А потім – виникають конфлікти, непорозуміння, знецінення.

З чого починати університетській спільноті цей рух до психологічної зрілості?

Із чесності. Із простого визнання, що будь-хто в аудиторії може бути у складному стані, включно з тими, хто має «авторитетну» чи «успішну» зовнішність. Далі – створювати практики емоційної гігієни: простори, де можна говорити про своє, не боячись засудження. Впроваджувати тренінги, підтримку психологів, живу комунікацію. Це не про «поблажки» – це про людяність.

Що ви порадили б студенту, який не наважується піти до психолога, чи викладачеві, якому соромно зізнатися, що він виснажений?

По-перше, пам’ятати, що звертатися по допомогу – це ознака сили, а не слабкості. По-друге, знати, що в університеті є фахівці, які не засудять і не будуть «вчитувати мораль». Ми – щоб підтримати, дати простір, допомогти побачити шлях. І по-третє – бути добрішими до себе. Ми не маємо бути ідеальними. Ми маємо бути живими.

Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходитимуть щотижня – у вівторок та четвер.

Запис «Усі ми вразливі: важливо навчитися бути чутливими одне до одного»: інтерв’ю з психологинею Тетяною Кузьменко спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Продовжуємо серію публікацій «Інтерв’ю з експертами Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі». Сьогодні розмовляємо з фахівчинею-психологом Іриною Вариводою.

Пані Ірино, часто звучить: «Всі важливі, але фронт – головне». Що насправді означає «тримати тил»?

Це не про роль другорядного. Це про іншу вісь відповідальності. Поки одні захищають землю, інші – мають зробити так, щоб було куди і до кого повертатися. Це – робота, яка непомітна, як кисень: її не видно, поки вона не зникає. І тил – це не просто логістика. Це простір, у якому може вижити людина після фронту.

І що важливо підготувати для цього повернення?

Перш за все – простір, де людину не питатимуть «ти що, вже не той?», а зустрінуть без очікувань. Потрібні інституції, які вміють приймати з усім, що людина несе. Це може бути втома, гнів, відсторонення, мовчання. І це – норма. Завдання тилу – не вимагати, а бути. Створити вмонтовану в громаду систему підтримки: психологічної, освітньої, соціальної.

Чи може університет бути таким «тилом»?

Не просто може – він зобовʼязаний ним стати. Університет – це не лише місце знань. Це територія сенсів, де люди отримують нову ідентичність. І якщо ветеран повертається сюди як студент, викладач, ментор чи гість – ми маємо не «адаптувати його під систему», а перепрошити систему так, щоб вона могла витримати нову правду людини.

А як не знецінити досвід Захисників, не боячись їх?

Запитати себе: «Я боюся того, кого не розумію, чи того, кого не слухаю?». Людині з фронту не завжди потрібна розмова «про війну». Часто – про щось інше. Про нормальність. Про футбол. Про те, як кава пахне. Готувати тил – це вміти не чіплятись до болю, а тримати простір для різних проявів.

Не зрідка цивільні кажуть: «Я не знаю, як поводитись з ветеранами» – як реагувати на це?

Сказати: «Не треба знати. Треба бути поруч». Цивільним не обов’язково розуміти усе, що сталося на фронті. Але важливо мати готовність вчитися слухати, не оцінювати і не рятувати. Питання «як тебе підтримати?» — завжди доречне. А «ти герой, але…» – ні.

Як ви, як психолог, бачите здорову зустріч тилу і фронту?

Як зустріч двох реальностей без претензій одна до одної. Це коли громада має ресурси, щоби не очікувати миттєвої «адаптації» і «вдячності». І коли ветеран знає, що він має право бути собою – навіть мовчазним, навіть тимчасово вразливим.

А хто підтримує тих, хто підтримує? Наприклад, фахівців центрів, викладачів, психологів?

Дуже важливе питання. Бо фахівець – не робот, а теж людина в умовах війни. Ми маємо вчитися бути обережними з власним ресурсом. Дати собі право на відновлення. Ми в Центрі ветеранського розвитку практикуємо супервізії, еко-реставрації простору, мікроритуали відновлення. Бо якщо ми вигоримо – хто залишиться тримати цей тил?

Що вас найбільше надихає в цивільному тилу?

Люди, які не хочуть «виглядати корисними», а справді підтримують. Волонтерка, яка вʼяже теплі речі і шепоче «повертайся». Бібліотекар, який мовчки подає книжку. Студент, який допомагає з реєстрацією. Це все – ті самі мʼякі опори, які не видно на радарі, але які рятують цілі душі.

Що кожен може зробити вже зараз, не чекаючи «повернення всіх»?

Запитати себе:

• Чи є в моїй поведінці безпечність?
• Чи даю я людям простір бути різними?
• Чи можу я сказати: я не все розумію, але я поруч?

Якщо ці відповіді – «так», ви вже будуєте тил. І він справжній.

І наостанок: що ви хотіли б сказати тим, хто ще попереду – хто повертається з війни?

Ми чекаємо. Без вимог. Без шаблонів. І ми вчимося бути не глядачами вашого досвіду, а спільнотою, яка вміє тримати, не ламати і не втікати від правди. Повернення – це процес. І в цьому процесі – ми разом. Не всі тримають небо. Хтось тримає ґрунт під ногами. І це – теж фронт.

Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови виходитимуть щотижня – у вівторок та четвер.

Запис «Не всі на фронті тримають зброю. Дехто тримає тишу, кімнату, руку в тилу – і це фронт наш спільний»: інтерв’ю з психологинею Іриною Вариводою про цивільний тил і його місію спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис «Центр ветеранського розвитку УГСП – середовище, яке відображає нове бачення стосунків у суспільстві»: інтерв’ю з його керівницею, психологинею Тетяною Кузьменко спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.