16 березня 2026 року в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі відбувся захід особливої сили та щирості. Рівно через чотири роки після трагічної загибелі Остапа Левчука – легендарного переяславського ЛОР-лікаря, старшого лейтенанта медичної служби 72-ї ОМБр ім. Чорних Запорожців – у цей родина полеглого, небайдужі містяни, друзі та однодумці захисника та університетська спільнота зібралися, аби вшанувати пам’ять Героя.

Зустріч, ініційована УГСП спільно з Національним історико-етнографічним заповідником «Переяслав», відбулася у символічному місці – в укритті корпусу №1, де від січня наново розгорнуто експозицію виставки «Соборна українська держава – вільна і міцна». Серед світлин Революції Гідності та артефактів нашого буремного і відповідального часу, які зокрема відбувалися за активної і пасіонарної участі Левчука, звучали спогади про людину, яка стала для Переяславщини уособленням професіоналізму та жертовності.

Модерував зустріч доброволець підрозділу ДФТГ №2, провідний фахівець відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю університету Олександр Молоткін. Відкриваючи захід, він наголосив на важливості місця проведення зустрічі, де кожен експонат дихає історією спротиву:

«Ми часто чуємо від багатьох, що вони живуть з Україною в серці, але для багатьох це закінчується деклараціями. А є люди, які менше говорять, але коли приходить чорна година, вони не ховаються. Вони ставлять своє слабке людське тіло на заваді московській орді. Таким був Остап Левчук – лікар від Бога, який 25 лютого 2022 року, на самому початку великої війни, пішов боронити країну», – розпочав Олександр Юрійович.

Після хвилини мовчання, якою вшанували Остапа Михайловича та сотні полеглих земляків, слово взяли безпосередні промовці – родина та друзі, майданівці, просвітяни, лікарі, однодумці Остапа Михайловича.

Ректор університету, доктор історичних наук, професор Віталій Коцур поділився особистими спогадами про знайомство з Остапом Левчуком на барикадах Майдану. Він зазначив, що Остап належав до тієї особливої когорти високоосвічених інтелектуалів, які склали кістяк Революції Гідності:

«На Майдані нас об’єднували спільні цінності та відчуття відповідальності за майбутнє держави. Поруч стояли лікарі, освітяни, підприємці — люди різних професій, але з однаковим розумінням того, за що вони борються. Саме такі люди формували моральний стрижень Революції Гідності. Тому надзвичайно важливо говорити про наших місцевих героїв і зберігати пам’ять про них для майбутніх поколінь. Загибель Остапа у 2022 році стала великим болем для всієї громади. Ця звістка глибоко вразила кожного з нас, але водночас стала ще одним нагадуванням про необхідність бути сильними та єдиними», – поділився Віталій Вікторович та, принагідно, закликав громаду долучатися до розширення музейної експозиції університету, приносячи фото та матеріали про добровольчий і волонтерський рух.

Найбільш зворушливим став виступ мами Героя – Раїси Сергіївни. Вона розповіла про Остапа як про допитливу дитину-філософа, який обожнював казки, грав на скрипці та мав залізну наполегливість у спорті. Будучи «шульгою», він перевчився на праву руку, грав у волейбол і завжди був душею будь-якої команди.

Особливий резонанс викликала її розповідь про службу Остапа в армії наприкінці 80-х у молдовській столиці Кишинів. Стоячи в караулі, він не дозволив офіцерам високого рангу розікрасти склад паливно-мастильних матеріалів, зробивши попереджувальний постріл і змусивши їх лягти на землю:

«Хлопці-курсанти, я питаю вас: що б ви зробили? Остап зробив по статуту. Його тоді перевели в редакцію, бо зрозуміли – ця людина принципів не зрадить. Так само він пішов і у 2022-му. Він знав, що буде вторгнення, готував нас, а сам пішов добровольцем», – згадувала найрідніша для Левчука людина.

Професорка кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання факультету української та іноземної філології Університету Григорія Сковороди в Переяславі Ганна Токмань, авторка книги «Майдан: сторінка живої історії», розповіла про медичний подвиг Левчука в консерваторії у лютому 2014-го. Остап Левчук оперував поранених 18-20 лютого, спостерігаючи найстрашніші наслідки розстрілів Небесної Сотні.

«Він бачив закривавлені тіла, вогнепальні поранення в серце і шию. Він тоді сказав мамі: «Я живу авансом». І цей «аванс» він віддав 16 березня 2022 року під Мощуном, рятуючи поранених бійців», – зазначила Ганна Леонідівна.

Подружжя лікарів Варень, зокрема Ніна Семенівна, яка роками працювала пліч-о-пліч з Остапом Михайловичем, згадала його як людину, що несла винятковий позитив:

«Він кожного пацієнта любив. Слово «ні» не було йому притаманним. Остап Михайлович має бути для вас, молодих, прикладом того, як обрати гідний шлях у житті», – ствердила лікарка.

Майданівка та волонтерка Олена Гичко наголосила на незламності духу тих, хто пройшов через Майдан:

«Нас можна вбити, але змінити – неможливо. Остап був толерантним, непафосним. Завжди був там, де його допомога була «пострілом у десятку». Ми стаємо сильнішими через такі втрати, бо пам’ять про таких людей дає нам силу боротися далі», – поділилася Олена Анатоліївна.

В.о. завідувача науково-дослідного відділу «Музей Заповіту Т.Г. Шевченка» Наталія Заїка пригадала 2015 рік, коли Остап Михайлович, попри свою скромність, виступав перед гімназистами на виставці про АТО. Вона також поділилася спогадом про страшну ніч з 19 на 20 лютого 2014-го, коли вони разом їхали в автобусі на Майдан, прориваючись крізь російськомовні кордони спецпризначенців, які вже тоді фактично окупували Київ.

Наприкінці зустрічі Олександр Молоткін навів страшну статистику: понад 240 героїв з колишнього Переяславського району вже пішли у вічність.

«Коли ти несеш героя на руках до могили, ти розумієш всім єством, яку ціну ми платимо. Ми не маємо права забути, бо забуття – це зрада тих, хто віддав за нас найцінніше», – підсумував модератор зустрічі.

Захід завершився спільним вшануванням пам’яті Остапа Левчука біля експонатів виставки. Його постать – лікаря, інтелектуала, гуманіста і воїна – назавжди залишиться в літописі, зокрема й Університету Григорія Сковороди в Переяславі, як взірець служіння Україні.

Світла пам’ять Лицарю ордена Богдана Хмельницького!

Дякуємо і пам’ятаємо!

16 березня 2026 року в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі, за спільної ініціативи з Національним історико-етнографічним заповідником «Переяслав», відбудеться день пам’яті про людину, чиє ім’я впродовж десятиліть було для Переяславщини синонімом милосердя та професіоналізму Остапа Левчука – знаного лікаря-отоларинголога, старшого лейтенанта медичної служби 72-ї ОМБр та Лицаря ордена Богдана Хмельницького – він загинув рівно чотири роки тому, рятуючи життя інших.

Початок зустрічі о 12:00 у просторі виставки «Соборна українська держава – вільна і міцна» (укриття під корпусом №1 УГСП). До неї долучаться найрідніші та найближчі за духом для полеглого люди – мама та дружина, побратими і посестри по Майдану і війні, музейники та просвітяни, лікарі.

Остап Михайлович народився 30 серпня 1969 року у родині лікарів-педіатрів на Вінниччині. Його мама, Раїса Сергіївна, згадує, що син змалку перейнявся справою батьків, відповідаючи всім: «Мої батьки хочуть полікувати дітей всієї земної кулі». Рідкісне ім’я, яке означає «щасливий», стало для нього пророчим у плані любові від людей – він був «одиничним екземпляром» за щирістю та допитливим розумом.

Після закінчення Київського медінституту ім. Богомольця та служби в армії, у 1994 році Остап разом із дружиною Іриною переїхав до Переяслава. За понад 20 років практики він став не просто ЛОР-лікарем, а справжнім сімейним порадником. Стіни його приватного кабінету були завішені малюнками маленьких пацієнтів, якими він неймовірно пишався. Він постійно вдосконалювався, вивчав гомеопатію, психологію та іноземні мови, вважаючи, що людину неможливо вилікувати без розуміння її душі.

Патріотизм Остапа Левчука був дієвим. Під час Революції Гідності він 36 годин поспіль без перерви оперував поранених у приміщенні музичної академії. Вийшовши з того пекла, він сказав матері слова, що стали пророчими: «Мамо, я живу авансом. Я мав тоді загинути».

З початком повномасштабного вторгнення 2022 року лікар-пацифіст, який колись погоджувався з Ремарком у тому, що від війни треба втікати, не вагаючись пішов до військкомату. «Все окей, працюю», – коротко відповідав він рідним з околиць Києва.

Остап Левчук загинув 16 березня 2022 року біля села Мощун. Його розстріляли прямо у медичній машині під час евакуації поранених. Ворожа куля влучила в праве око – саме те, яке він травмував ще в дитинстві під час гри в хокей. Це була одна з перших і найболючіших втрат Переяславщини у цій війні. Посмертно Левчук нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Запрошуємо усіх охочих людей доброї волі віддати шану Герою. Постать Остапа Левчука – це зразок того, як інтелектуал та гуманіст стає на захист Соборної держави. Прийдіть вшанувати того, хто віддав свій «аванс життя» за нашу свободу.