Запис Незабутні імена: які дати пам’яті про героїв-сковородинівців полеглих у горнилі російсько-української війни маємо у червні спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис Незабутні імена: травневі дні пам’яті героїв-сковородинівців, полеглих у горнилі російсько-української війни спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис Незабутні імена: дні пам’яті героїв-сковородинівців полеглих у горнилі російсько-української війни у квітні спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис «Свобода – це цінність, яку треба відстоювати»: в УГСП вшанували пам’ять лікаря, майданівця і захисника України Остапа Левчука спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис «Лікар від Бога» та воїн світла: на базі УГСП вшанують пам’ять легендарного Остапа Левчука спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис Незабутні імена: березневі дати пам’яті про героїв-сковородинівців, які загинули на війні спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Василь Олексійович народився 21 листопада 1955 року. Своє життя він присвятив науці, освіті та служінню українській гуманітарній думці. Закінчив Коломийське педагогічне училище та Чернівецький державний університет, з яким була пов’язана його багаторічна професійна діяльність – тут він був деканом філософсько-теологічного факультету, першим проректором університету, а в останні роки – професором кафедри філософії та культурології. Його наукові досягнення та педагогічна діяльність були відзначені численними державними, академічними та церковними нагородами, почесними званнями й преміями.

Плідна співпраця між головою Вченої Ради УГСП Віктором Коцуром та першим проректором ЧНУ, професором Василем Балухом розпочалася ще 20 років тому – у 2005 році з видання підручника «Історія стародавнього Риму», який здобув численні відзнаки та значний успіх серед читачів. За ці роки у співавторстві з Василем Олексійовичем Віктор Петрович напрацював два десятки видань, присвячених історії античності, середньовіччя, ранньомодерної Європи та України, релігійним і соціокультурним аспектам, зокрема реформаційним ідеям, православній еліті, греко-католицькій церкві та їхньому впливу на розвиток суспільства. Цю справу активно продовжує ректор Віталій Коцур.

Наприкінці 2024 року було презентовано перший том «Ілюстрованої історико-богословської енциклопедії», підготовлений творчим авторським колективом на чолі з Василем Балухом та Віталієм Вікторовичем у якості його заступника. До авторського колективу незмінно увійшов і голова Вченої ради УГСП, доктор історичних наук, академік Віктор Коцур, який є випускником ЧНУ, що у всі ці роки додавало особливого значення цій співпраці.

З теплом пригадуємо останній приїзд Василя Олексійовича до Переяслава 26 листопада 2025 року з метою участі у презентації другого-четвертого тому «Ілюстрованої історико-богословської енциклопедії», яку підготував творчий авторський колектив на чолі з доктором історичних наук, професором, членом-кореспондентом НАПН України Василем Балухом та його заступником – ректором УГСП, доктором історичних наук, професором Віталієм Коцуром. До авторського колективу традиційно увійшов і голова Вченої ради університету, доктор історичних наук, академік Віктор Коцур.

Позаяк напередодні Василю Олексійовичу виповнилося 70 років, тоді на його вітальну адресу надійшли найтепліші сповнені глибокої поваги привітання не тільки від нашого університету, а й Ніжинського державного педагогічного університету імені Миколи Гоголя за підписом ректора Олександра Самойленка. У знак шани від сковородинівців, а також Асоціації містоутворюючих закладів університетів, під оплески присутніх Василя Олексійовича було нагороджено оновленою відзнакою «Почесний професор» (у 2018 році Василю Балуху було присвоєно почесне звання «Почесного професора» ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький ДПУ імені Григорія Сковороди» – прим.авт.), а також мантією, конфередераткою та іншими символами поважного академіка і науковця. Сповідуючи славетні сковородинівські традиції, саме Василю Олексійовичу випало стати науковцем, який першим отримав це почесне звання після перейменування закладу і оновлення нагороди.

Напевно, якби тоді ми знали, що це остання зустріч з ним в альма-матер, то ми змогли б висловити ще більше слів любові та поваги до цієї вікопомної постаті. Безумовно, Переяслав та його університет любили Василя Олексійовича не менше ніж, він їх – про що неодноразово зазначав у своїх виступах.

«Для мене Переяслав – місце особливе: саме тут, у стінах спершу педагогічного, а нині Університету Григорія Сковороди в Переяславі, починає свій шлях до читача вже 42-га моя книга. І сьогодні я відчуваю глибоку вдячність долі, батькам і Богові за те, що можу стояти перед вами», – зізнався у любові до давньоруського міста та його університету Василь Олексійович у останній свій приїзд. Ми завжди відчували цю підтримку у консультуванні наших науковців, досвіді і глибоких знаннях з історії, філософії, культурології та релігієзнавства. Його принциповість, ерудиція та щире прагнення розвивати українську гуманітарну науку завжди залишалися для нас взірцем і джерелом натхнення.

Університет Григорія Сковороди в Переяславі в особі ректора Віталія Коцура, Вченої ради в особі голови Віктора Коцура, науково-педагогічні працівники та співробітники, випускники закладу висловлюють щирі співчуття родині, близьким, колегам і всім, хто щиро сумує з приводу цієї втрати.

Ми неодмінно продовжимо усі наші спільні плани та задуми, примножимо наші спільні успіхи, презентуємо п’ятий том «Ілюстрованої історико-богословської енциклопедії», втілимо усі заплановані наукові проєкти – тепер це не тільки обов’язок перед Україною та майбутніми поколіннями, а й перед вашою світлою пам’ять.

Світла пам’ять про Василя Олексійовича назавжди залишиться в серцях колег, учнів і всіх, хто мав честь працювати та спілкуватися з ним.

Вічна пам’ять і наша вдячність!

Запис Відійшов у засвіти почесний доктор і почесний професор УГСП, вірний друг закладу Василь Балух спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Перед початком зібрання присутні мали змогу переглянути виставку, поділену на дві частини – традиційну підготовану музейника (яка з року в рік експонувалася в стінах університету з 2014 року – прим.авт.) і її доповнення, напрацьовані вже спільно з командою університету. Серед іншого тут є і речі, привезені студентами-захисниками і студентками-захисницями України, багато з яких уже загинули: зокрема уламки КАБ-ів, хвостовики, тубуси, гільзи, уламки, казанки, каски, амуніція, трофеї, бойові стяги, шеврони і пам’ятні світлини, книги, карти, гасла тощо.

Як розповіла пресслужбі університету музейниця та кураторка експозиції Наталія Заїка, ідея завжди була одна – висвітлити участь переяславців у визвольній боротьбі українського народу. Починаючи від Української революції 1917-1921 років – саме того часу, коли 22 січня 1919-го проголосили Акт Злуки. Перші такі виставки приурочувалися до Дня Соборності. І не випадково, адже на Майдані 2013-2014 років саме до цієї дати відбулися перші розстріли. Експозиція показує всі етапи визвольної боротьби переяславців: від Революції 1917–1921 років до сьогоднішнього дня. Тут світлини, автентичні речі, костюми, каски, вивіски – усе, що розповідає про наших героїв. На манекені – збірний образ переяславських майданівців – ректора Віталія Коцура, майданівця Ярослава Потапенка, колишнього мера Тараса Костіна. Є й футболка, яку приніс один із хлопців на початку війни – на ній залишилася кров пораненого побратима. Він переносив його, і ця майка стала свідченням тих перших днів. Центральна частина присвячена сьогоденню – роботі Добровольчого формування територіальної громади. Це вже не просто речі – це історія, написана кров’ю й життями.

«Усе автентичне. Кожна річ, кожна фотографія – це доказ, що переяславці завжди були в авангарді боротьби за Україну. Від Української революції через Майдан до нинішнього фронту – ми продовжуємо один ланцюг. І ця експозиція – не просто виставка. Це жива пам’ять, яка нагадує: ми не здаємося», – додає Наталія Любомирівна.

Захід розпочався з «Маршу українських націоналістів» у виконанні соліста вокального ансамблю «Сузір’я» Артема Логвинюка – потужного, бойового гімну ОУН, який задав тон усьому зібранню. За ним пролунав Державний Гімн України, після чого модератор зустрічі, провідний фахівець відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю Олександр Молоткін оголосив хвилину мовчання в пам’ять про загиблих за незалежність і соборність України у горнилі всіх етапів української національно-визвольної боротьби.

З вітальним словом до присутніх звернувся ректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі, доктор історичних наук, професор, активний учасник Революції Гідності, один з організаторів Переяславської сотні самооборони імені Тараса Трясила Віталій Коцур. Він привітав учасників заходу як колег, друзів і побратимів, поділившись особистим шляхом осмислення суспільних трансформацій – від романтичного сприйняття змін у студентські роки в період Помаранчевої революції до глибокого, свідомого усвідомлення під час Революції Гідності.

Як історик і викладач, Віталій Вікторович наголосив, що з віком приходить чіткіше розуміння принципів і цінностей, які мають визначати особисту та суспільну позицію:

«Україноцентризм, людиноцентризм, любов до Батьківщини, патріотизм – це те, що тримає нас на цій землі та визначає наш внесок у розвиток суспільства. Україна є європейською нацією, остаточно сформованою протягом останнього століття, попри тисячоліття різноманітних впливів. Це підтверджується й моїми численними контактами з колегами з інших країн. Революцію на граніті, Помаранчеву революцію та Революцію Гідності варто розглядати як єдиний історичний ланцюг, що формує наше майбутнє. Незалежність 1991 року була подарунком історії, тоді як справжню незалежність ми виборюємо з 2014 року, протистоячи загарбницькому, варварському режиму, який заперечує людиноцентризм і права людини. Ми тримаємося і докладаємо максимум зусиль для перемоги. Героям слава!», – підкреслив Віталій Коцур.

Завершуючи виступ, ректор побажав усім безпеки, ментального здоров’я та здатності знаходити джерела внутрішньої енергії в непрості часи. Також він запросив присутніх активно наповнювати виставку спільними смислами та баченням, перетворюючи її на ще потужніший простір освіти, пам’яті та діалогу.

Надалі вітальне слово мав депутат Київської обласної ради Віктор Шеремета, який відіграв ключову роль у створенні першого екіпажу ППО в лавах Переяславського добровольчого формування територіальної громади – появі першої автівки яку бійці назвали «Геркулес»:

«Ми сьогодні творимо історію – і кожен із вас безпосередньо до цього причетний. Багато наших побратимів ми вже втратили в цій боротьбі. Але боротьби без втрат не буває. І перемога буде за нами – тому що ми віримо, і досягаємо цього.

Слава Богу, я був причетний до всіх новітніх українських революцій, але хотів би наголосити один нюанс: відбулася Помаранчева революція – і багато людей розчарувалися, що їх надії не виправдалися. А я задоволений. Бо ми вибороли свободу. Хай ми дещо втратили, але наші досягнення не варто намагатися нівелювати. Якщо говорити про економіку: після Помаранчевої революції темпи економічного розвитку України були на рівні східноазіатських країн – Китай, Тайвань. Приріст ВВП на рік складав 5–7% і більше. І саме це спонукало нашого повноцінного ворога нас придушувати. Вони побачили: якщо ми такими темпами розвиватимемося, маючи менші ресурси, то що буде з Росією, яка має колосальні ресурси, а люди живуть зовсім не так? Це для них стало червоною ганчіркою.

Після 2005 року в Україну заслали величезну кількість агентури – вона, на жаль, і сьогодні працює. Частину знищують, уярмлюють, але машина продовжує діяти. Уся їхня система спрямована на те, щоб придавити, знищити Україну. Ця війна жахлива, і вона триває, – триває, бо для росіян Україна є основною кісткою в горлі, яка не дає розвитку російському імперіалізму. Закликаю вас Тримаємо стрій і вперед – до перемоги», – підкреслив Віктор Васильович та закликав присутніх не падати духом, тримати стрій, демонструвати, що ми впевнено йдемо до перемоги. Бо, на його думку, тільки-но ми станемо чи ляжемо – ворог ще більше натисне.

Завідувач науково-дослідного відділу «Археологія» НІЕЗ «Переяслав» Олександр Колибенко, якого було запрошено до слова наступним, висловив переконання, що такі виставки, як сьогоднішня, – це не просто експозиція матеріалів певної історичної доби, не показ зброї чи інших речей.

«Це виставка, яка має показати, що український народ, на відміну від тих самих росіян, є творцем своєї історії. Він будує власну історію своїми руками – не зважаючи на жодних ворогів, на жодні складнощі й проблеми, які ця історія від нас вимагає. Тому ця виставка присвячена саме творчій історії нашого народу», – зазначив Олександр Володимирович та передав слово співробітнику НІЕЗ «Переяслав», майору Збройних Сил України Дмитру Тетері:

«Я вітаю всіх зі святом – Днем Соборності. Також передаю вітання від своїх побратимів, які тримають не тільки небо, а й землю. Вони є справжніми титанами. Я впевнений, що вони зроблять усе, щоб ми вийшли з цієї кривавої війни, яку проти нас веде рашистська держава, з честю, з гідністю і з перемогою. Сьогодні хочу подякувати всім, хто долучився до цього заходу, до створення цієї виставки. Вона в першу чергу говорить про те, що ми пам’ятаємо всіх українських героїв, які поклали душу й тіло за нашу свободу, за соборну українську державу.

Кожен із нас, я думаю, і надалі робитиме все, щоб мати міцну європейську країну в центрі Європи – бо іншого шляху в нас просто немає. Наша нація сьогодні доводить своїми справами, своїми жертвами, що ми достойні кращого життя. І та нація, яка бореться за свою свободу, – вона не може не перемогти.

Дякую, що кожен із вас виконує свій обов’язок на своєму місці. Війна сьогодні йде не тільки на лінії бойового зіткнення – вона йде й у тилу, на ідеологічному фронті. І цей фронт не менш важливий, ніж той, що розгортається на східних кордонах України. Вдячний від душі, від серця, абсолютно щиро. Слава Україні!», – ствердив Дмитро Адольфович.

Командир Добровольчого формування Переяславської громади №2 Олег Ворошиловський, найперше, подякував присутнім у залі Віталію Вікторовичу та Віктору Васильовичу за повсякчасну допомогу та підтримку, привітав усіх присутніх та розповів про те, чим нині живе підрозділ:

«Ми – добровольці, яким держава має право надати виключно зброю й набої. Усе решта – форма, машини, приціли, дорогі оптичні системи – це ваша робота й ваші гроші. Нашими бійцями є переважно чоловіки, але останнім часом і вже два десятки дівчат маємо. Вони виконують таку роботу, що дай Боже кожному чоловікові: і паперова робота, і навігатори, і все інше. Коли звучить тривога, летять наші машини – уявіть собі, ми цілодобово на чергуванні. Попри примхи погоди та інші фактори. Понад півсотні «шахедів» уже збито нашим формуванням де-факто, більшість з них зараховано офіційно. За останні роки завдяки допомозі спонсорів ми повністю переозброєні. Це вже не той підрозділ, що був чотири роки тому з кулеметами «Максим». Сьогодні – серйозні «Браунінги», прицільні системи, реальна загроза для «шахедів». Якщо ви бачите карти прольотів, то можливо, помічаєте, що вони постійно доходять до Переяславщини, розділяються на групи й обминають її. Значить, ми щось робимо правильно. Слава Богу. Дякую вам. Слава Україні!», – зазначив Олег Віталійович.

Зібрання тривало, і у його другій частині звучали доповіді та роздуми про історичну спадщину, культурну боротьбу та сучасну волонтерську підтримку фронту. Блок промов розпочала фундаторка експозиції, старша наукова співробітниця НІЕЗ «Переяслав» Наталія Заїка, яка розповіла про її передісторію та сучасний поступ:

«Я просто щаслива. Дякую Богу, що ця виставка є – ми розгортаємо її вже 16-ий рік поспіль. Вдячні Університету Григорія Сковороди в Переяславі за те, що вона діє і наповнена вашою частиною. Наша історія продовжується: ми забираємо ці унікальні артефакти, показуємо їх, зберігаємо. Це наша відповідальність як наукових працівників. Ми живемо в час, коли все стрімко змінюється. Ми зібрали перші унікальні оригінальні експонати – передані побратимами з Помаранчевої революції, побратимами з Революції Гідності. Як усе формувалося – видно на цих світлинах. Сьогодні хочу дуже щиро подякувати моїм колегам, побратимам, науковцям, які завжди підтримують. Я – одна одиниця, а якщо є колектив, побратими – то єдність наша сила. Так воно і є. Нас не так багато, але на таких тримається вся Україна. Дякую нашим Збройним Силам. Дякую всім патріотам. Дякую, що робимо спільну справу. Перемога буде за нами. Слава Україні!», – зазначила Наталія Любомирівна та персонально подякувала кожному і кожній з сподвижників музейної справи.

Мав що сказати й старший науковий співробітник відділу «Музей «Заповіту» Т. Г. Шевченка» НІЕЗ «Переяслав» Станіслав Дембіцький:

«Україна у вогні. Україна на роздоріжжі. Україна у невеликій частині наших громадян – у розпачі, але більша частина, зціпивши зуби, зібравшись із силами й духом, вірить, що перемога буде за нами. Перед нами ворог – страшний, східний, споконвічний. Той, який поставив нас перед питанням, з якого тільки два виходи: або капітуляція і загибель нашого народу – не тільки держави, а саме народу, – або перемога і слава на вічні часи, вічне життя. Я впевнений, що наш народ вибере другий шлях. Наша боротьба має століття позаду. Те, що відбувається зараз, – це останній акорд століть боротьби українців за свою державу. Соборність, яку визначають сьогодні українці всього світу, – це почуття єдності. Проблема єдності нашої України, соборності – зараз дуже важлива. Боротьба триватиме далі. Якщо ми погодимося на капітуляцію – вона стане ще важчою. Треба боротися – ми переможемо. Я в цьому впевнений, як і ви всі. Перемога буде за нами. Слава Україні!», – лунало з вуст Станіслава Семеновича, надихаючи присутніх до подальшої боротьби.

Доктор педагогічних наук, професорка кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання факультету української та іноземної філології Ганна Токмань, яка є своєрідним прикладом цієї соборності: дитинство – в Херсоні, юність – в Запоріжжі, молодість – в Бердянську, нині окупованому:

«Завжди суспільство тримається на певних прошарках людей – не на робітниках, як говорили комуністи, не на селянстві, а на патріотичних і демократичних людях. Ось я свідок того, як люди робили екзистенційний вибір – і я його робила. Перший такий вибір – коло людей, спільників, побратимів і посестер. Це рухівці. Ми не знали, що здобуття незалежності в 91-му році буде безкровним. Ми знали, що до нас були репресовані всі, хто вставали за Україну. Перший голова Народного Руху в Переяславі Павло Колесник, перший голова «Просвіти», Товариства української мови в Переяславі Микола Корпанюк – ось одне коло. Потім коло Майданівців. Помаранчева революція, Революція Гідності. Ми робили екзистенційний вибір. І третє коло – це сьогоднішні воїни, захисники і захисниці України. Усі ці три кола єднає одне – екзистенційний вибір з ризиком для життя. Сьогодні вони воюють, сьогодні вони гинуть, сьогодні вони поранені, сьогодні вони інваліди війни – і ми на них молимося, як на святих. Серед багатьох достойних присутніх тут Дмитро Тетеря – представник усіх трьох кіл. Він і рухівець, він і майданівець, він і офіцер ЗСУ – пройшов шлях від лейтенанта до майора», – серед іншого зазначила Ганна Леонідівна та закінчила виступ поетичними рядками Павла Вишебаби «Ми билися як вовченята, найкращі з нас померли».

На зустріч завітала й волонтерка, співзасновниця ГО «Серця Переяславщини» Інна Марченко, яка поділилася своїми думками та зазначила, що війна для неї почалася з 2013 року, коли почався Майдан. АТО, потім повномасштабна війна – нині вона не розділяє ці роки, протягом яких вона з іншими людьми доброї волі займалася волонтерством.

«Дякую нашим людям, свідомим людям. Бо дуже багато людей ще сплять, не хочуть прокидатися, або чекають «кацапов», або просто їм байдуже, що буде далі з нашою Україною. Але я вдячна тим, хто все-таки підтримує, хто дбає про наших хлопців. І єдине, що нашим хлопцям треба, коли вони повертаються додому, – це просто повага до них. Бо зараз, як кажуть самі військові, нас просто зробили жебраками. Зарплата – халепа. З продуктами харчування: далі від фронту трохи легше, а безпосередньо хлопці, які виходять на бойові завдання, мають проблему з харчами. Тому я до всіх постійно звертаюся: нам потрібні продукти – те, що можна без води, без приготування, щоб вони могли просто поїсти. Ми постійно просимо машини, просимо ремонти для машин. Маємо плани з Віктором Шереметою щодо того, що ще придбати хлопцям для боротьби з ворожими дронами – ще один крок, щоб врятувати життя хлопцям.

Не знаю, багато чи мало ми зробили. Я просто порахувала по фотографіях, бо не особливо веду облік виїздів. Минулий рік – 27 виїздів. Половина з них – по два автомобілі, бо в один не влазило. Більша половина цих виїздів – безпосередньо в зону бойових дій. Туди, де не всі хочуть їхати навіть по БР-ках. Нам це подобається, тому що кожен раз, коли приїжджаєш до хлопців, навіть коли нічого не привозиш – вони просто раді бачити, що їх підтримують, що не забувають. Особливо наші переяславці. Вони кажуть – і переяславці, і інші хлопці: такого волонтерського руху, як у Переяславі та нашому районі, нема ніде. Ми реально круті. Тому я вдячна кожному, хто допомагає, хто робить цю справу», – зворушливо зазначила пані Інна та додала ще одне прохання: якщо бачите хлопців – просто підійдіть і обійміть їх. Для них це дуже-дуже важливо. Родинам, у яких загинули чоловіки, не треба казати «співчуваю» – просто підійдіть, обійміть, дайте частинку свого тепла цій родині.

Наостанок український кобзар, археолог, голова Переяслав-Хмельницького районного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка Микола Товкайло, який привітав присутніх зі святом та зазначив, що це важлива подія, адже з 1918 року, серед безлічі подій, протистоянь з комуністами, з усіма тими, хто намагався зберегти радянську владу в Україні, було дві видатні події, які однозначно рухали Україну до незалежності – Акт Злуки та відзначення 500-річчя козацтва у 1990 році. У обох приймали активну участь переяславці.

«Це був потужний сплеск, який дав українцям надію і силу», – ствердив Микола Тихонович та подякував присутнім за волю та те, що вони дійсно живуть з Україною в серці.

Варто зауважити, що нині відбувся лише рестарт експозиції, яку поступово наповнюватимуть новими експонатами та змістом – речами та історіями переяславців, сковородинівців у ЗСУ та добровольчих формуваннях, лекціями освітян і просвітян які розповідатимуть школярам та студентам й усім охочим про роль Переяславщини в державотворенні та обороні нашої Батьківщини.

Захід завершився в атмосфері спільних фото та спогадів у колі однодумців, побратимів та посестер і тихої, але твердої впевненості: соборність – це не минуле, яке вшановують раз на рік. Це щоденний вибір – бути разом, навіть коли доводиться ховатися під землею, навіть коли ворог намагається роз’єднати нас ракетами та пропагандою.

Запис «Соборна українська держава – вільна і міцна»: в УГСП відкрили постійно діючу виставку про національно-визвольний поступ переяславців спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Десять років – це ціле десятиліття, за яке можна було б, здавалося, звикнути до втрати. Проте світла постать Ярослава Потапенка і досі лишається камертоном для багатьох поколінь – студентів, колег, друзів, земляків, науковців, спортсменів, майданівців, волонтерів і навіть тих, хто за життя не завжди розділяв його погляди, але нині апелює до його пам’яті, аби додати ваги своїм словам чи справам.

Той трагічний ранок став болісним ударом для родини та всіх нас, гірким спомином довіку затьмарив дату народження його матері, видатної педагогині, науковиці, авторки понад півсотні праць, яка формувала покоління філологів у дусі любові до українського слова, символіки та культури Ганни Потапенко. Ганна Іванівна була тією опорою, яка виховала в Ярославі ту саму глибину думки та відданість Україні. Вона взаємодоповнювала спадщину сина: її дослідження в лінгвокультурології, літературному краєзнавстві, її виховання студентів у дусі гуманізму – це той фундамент, на якому стояв і Ярослав. Її відхід у 2025-му зробив цю дату ще боліснішою, але й нагадуванням про родинну силу, яка триває в нас.

Як не згадати у цей день педагогічні підходи і Ярослава Олександровича, і Ганни Іванівни. То були не сухі лекції, а живі бесіди про літературознавство, чи сьогодення України та світу. Теорію можна прочитати в підручниках, казали вони, а от обговорювати актуальне – з якісною книгою, періодикою, монографіями на столі. Студенти Ярослава Олександровича з особливим теплом згадють те, як готували творчі роботи з темами накшталт: «Україна: дві амбівалентності», «Російська пропаганда у комічному вияві», «Коли порох відсирів…», «Причини тотальної маргіналізації молоді» – темами що формували аналітичне мислення, український погляд на світ, людиноцентризм, повагу до історичної пам’яті. І мати і син виховували своїх студентів на засадах активної громадянської позиції, і саме на цих позиціях стояли у спілкуванні з колегами.

З Ярославом Олександровичем багатьох звела доля під час вогняної зими 2013–2014 років, коли Революція Гідності стала переломним моментом для усього свідомого українства. Завдяки Ярославу Потапенку ті події набули глибшого сенсу для більшості тогочасних студентів. Його промови на Народних віче в центрі Переяслава були як вогонь – глибокі, переконливі, здатні розбудити навіть найбайдужіші серця. Переконливість у словах, рішучість у діях, надійність у справах – ці риси вирізняли його серед багатьох. Він був моральним авторитетом для свідомих переяславців, колег і, понад усе, для студентів, для яких залишався не просто викладачем, а наставником, другом, порадником. До нього йшли за розрадою, і він завжди знаходив час для кожного. Його вистачало на всіх – і раптом його не стало…

Весна 2014-го – це створення зі  співініціативи Ярослава Олександровича громадського формування «Самооборони Переяславщини», де небайдужі містяни та студенти об’єдналися, аби зберегти порядок у лихолітті. Ті історії – від патрулювань до протистоянь – варті окремої книги, яка колись приречена побачити світ від когось із студентів Ярослава Олександровича.

Ярослав Олександрович став рушійною силою волонтерської ініціативи «Серця Переяславщини», започаткованої навесні 2014-го через агресію росії в Криму та на Сході. Донині, вже в умовах четвертого року повномасштабної фази війни, ця організація й досі, завдяки послідовникам, зокрема Інні Марченко, забезпечує земляків на фронті всім необхідним, роблячи  все можливе, аби війна не дійшла до наших дверей.

Спадщина Ярослава і Ганни Потапенків жива – у дітях та онуках, у студентах та численних працях (сотні публікацій, дисертації, книги), у науковій чи спортивній школах, які вони закладали. Їх іменами з нами в перейменованій вулиці, в меморіальній дошці на фасаді університету, в турнірах з кікбоксингу, у Всеукраїнському конкурсі наукових робіт імені Ярослава Потапенка «Боротьба за українську державність», в експозиціях про Майдан і війну, в лекціях для військових, у всіх інших виявах які ще неодмінно народяться.

Їх незрима присутність – у кожній нашій дії, слові, фотографії, гранітній плиті на могилі.  Важко зрозуміти, чому доля забрала їх напрочуд завчасно – тоді, коли їх присутність так потрібна університету, їх мудрість і поради були б неоціненними в ці буремні часи.

Кажуть, Бог дає осилити стільки, скільки людина спроможна. Певно, на небі потрібні вартові – молоді чи мудрі, вольові та щирі, віддані нації. Десять років без Ярослава Олександровича, майже рік без Ганни Іванівни. Але ми відчуваємо їх поруч: у радощах і розчаруваннях, у боротьбі за Україну.

Ярославе Олександровичу, Ганно Іванівно, для нас ви завжди живі. Ми продовжуємо вашу справу в науці, волонтерстві, світогляді. Пам’ять про вас – у кожному запитанні «Хто такий Ярослав Потапенко?» чи «Хто така Ганна Потапенко?» і в наших відповідях на них.

Згадаймо в цей день добрим словом та щирою молитвою невтомних земних і небесних вартових української нації, передаваймо з покоління в покоління їхні мудрі заповіді, звіряймося з їхнім прикладом у державотворчих справах. Будьмо гідними продовжувачами праведної справи кращих синів і доньок Батьківщини!

Запис Слово до дня пам’яті прекрасних науковців, провідників українського духу – Ярослава та Ганни Потапенків спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис Слово співчуття УГСП з приводу смерті почесного жителя громади, екс-міського голови Івана Якименка спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис Незабутні імена: дати пам’яті про героїв-сковородинівців полеглих у горнилі російсько-української війни у січні та лютому спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис Незабутні імена: грудневі дати пам’яті про героїв-сковородинівців полеглих у горнилі російсько-української війни спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Нині це вшанування набуває особливої ваги, адже українці вже третій рік поспіль боронять свою державу у горнилі повномасштабної війни проти російського агресора. Події трьох революцій – Революції на граніті, Помаранчевої та Революції Гідності – сьогодні перегукуються з теперішніми викликами, нагадуючи нам, що боротьба за свободу не завершена.

Незмінно у холі головного корпусу зібралися викладачі, співробітники, здобувачі та гості університету, щоб разом віддати шану подвигу та пам’яті наших героїв. Хвилиною мовчання вшанували тих, хто віддав своє життя за свободу і незалежність України, спільно виконали Державний Гімн України.

На початку заходу ведучий, провідний фахівець відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю Олександр Молоткін підкреслив, що Незалежність нашої Батьківщини – це найдорожче, що ми маємо, дорожче за власне життя.

«Дехто думає, що День Гідності та Свободи – це просто черговий день у календарі, який можна відзначити й забути, перегорнувши сторінку. Ні. Для нас кожен день – це День Гідності і Свободи. Без вихідних і без перерви. Бо буремні події вогняної зими 2013-2014 років стали точкою неповернення. Тоді в одному місці й в один час десятки тисяч людей вийшли на Майдан, щоб сказати рішуче «Ні!» поверненню в «тайожний союз» до путіна. Ми сказали: наш шлях – інший. Шлях волі, гідності, свободи, незалежності. Європейський шлях розвитку. Ми не можемо і не маємо права забути, за що ми боремося. Бо кожен день, коли воїн ЗСУ стоїть на передовій у нелюдських, пекельних умовах – це і є День Гідності і Свободи. Кожен донат на ЗСУ, на дрони, на допомогу армії – це акт гідності й свободи. Кожне моє чергування, кожне полювання за ворожими дронами вночі – це теж день і ніч гідності та свободи. Цей день нагадує кожному з нас: гідність і свобода – це ті цінності, які ніхто і ніколи в нас не відбере», – зазначив Олександр Юрійович.

Надалі слово тримав учасник подій Революції Гідності, ректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі, доктор історичних наук, професор Віталій Коцур:

«Скільки б нас не поневолювали, скільки б не намагалися зробити рабами – у наших генах закладена свободолюбивість. Саме вона дозволяє нам знову і знову вставати й боротися проти будь-якого загарбника, виборювати свою незалежність. Сьогодні ми насамперед згадуємо тих, кого вже немає з нами. Дуже багато студентів, які колись сиділи в цих аудиторіях, вийшли на Майдан і віддали життя, стали Героями на новітньому етапі нашої національно-визвольної боротьби. На жаль, ще багато людей загине в цій важкій війні. Але ми зобов’язані їх пам’ятати. Пам’ятати і єднатися. Підтримувати тих, хто зараз на передовій, і підтримувати одне одного. Саме це дозволить нам вистояти і перемогти.  Треба чітко усвідомлювати: територія, на якій немає свідомих людей – це просто земля, нікому не потрібна. А там, де є ми – там незламність, там нескореність, там Україна. Усі сподівання – на молодь. І насамперед – на наших хлопців і дівчат на передовій, які щодня відстоюють наше право на існування, на майбутнє наших дітей і онуків. Свободу й гідність у нас Москва ніколи не забере», – підкреслив Віталій Вікторович.

Серед почесних гостей урочистого мітингу-реквієму в УГСП став Регіональний директор Світового банку у справах країн Східної Європи Боб Сом, який цього дня завітав до закладу з робочим візитом. Його участь підкреслила міжнародну підтримку України та важливість нашої боротьби для всього демократичного світу.

На завершення зібрання всі присутні ще раз схилили голови в пам’ять про загиблих. Свічки, запалені в честь полеглих, стали символом світлої пам’яті та вдячності. Кожен згадував своїх рідних, близьких і знайомих. А особливу згадку отримали випускники та здобувачі, зокрема нашого університету, які поклали життя під час революції і війни – на фронті і в тилу.

День Гідності та Свободи нагадує нам про цінності, які об’єднують українців і надихають на нові звершення – свободу, мужність, солідарність і відповідальність. Це день пам’яті про тих, хто відстоював нашу незалежність і сьогодні захищає рідну землю, а водночас заклик до усвідомлених дій у повсякденному житті: берегти досягнення минулого, плекати гідність і справедливість, підтримувати один одного та робити свій внесок у майбутнє України, вільної, сильної та єдиної.

Захід незмінно було організовано соціально-гуманітарним відділом за інформаційної підтримки відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю Університету Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис Свічки пам’яті та єдність у часі війни: сковородинівці відзначили День Гідності і Свободи мітингом-реквіємом спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Віктор Сокол – ім’я, без якого складно уявити історію університету. Як перший фотограф alma-mater і знаний фотомайстер Переяслава, він став невід’ємною частиною його життя. Він не просто знімав – він оживив історію, роблячи її доступною для кожного сковородинівця. Людина з великим серцем, яка любила життя, рідне місто та університет та закарбувала їх вікопомні миті на порубіжжі ХХ-ХХІ століття.

О 13:00 конференц-зала імені Василя Сухомлинського стала місцем, де кожен міг докласти свій фрагмент до мозаїки пам’яті про людину, яка десятиліттями фіксувала життя міста та його університету – від урочистих подій і побутових моментів до мальовничих пейзажів Переяславщини. Значну частину з них, зібрану відділом інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю, у цей день транслювали на екранах у залі.

Безпосередню зустріч пам’яті модерував друг Віктора Григоровича та провідний фахівець відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю Олександр Молоткін. У своєму емоційному, хвилюючому виступі він, найперше, подякував усім присутнім та нагадав, що Сокол писав фотоісторію університету ще в доцифрову еру: з плівковими камерами, величезними об’єктивами, фіксуючи кожен день.

«Ми тут, аби сказати один одному й усім, хто здатен нас почути, що була така людина, як Віктор Сокол – яку ми всі любили й яка, до певної міри, була легендарною особистістю. От зараз ми споглядаємо старі фото, де впізнаємо себе молодшими, друзів, ті далекі щасливі роки – ще задовго до ери, коли кожен став сам собі фотокореспондентом і журналістом, а ціла студія помістилася в кишені смартфона. Тоді світлини були чорно-білими. І от Віктор Сокол майже непомітно день за днем писав історію нашого життя в університеті, де був постійно — ніби завжди, як сам університет. Один із перших випускників, прийшов, коли це ще був філіал, залишився працювати. Мірилом популярності на КВК було, коли над тобою жартують — про Віктора Григоровича жартували другим після Куйбіди, він був улюбленцем аудиторії. Ми звикли, що кожна мить фіксується нашим дорогим Віктором. А найголовніший його талант — він завжди посміхався. Любив людей, роботу, нас усіх. Не пригадаю його сумним — навіть за тиждень до відходу, попри тяжку хворобу, він посміхався й розповідав веселі історії. Ось такий він був. І це прекрасно, що ми його пам’ятаємо. Бо люди живуть, доки ми пам’ятаємо, говоримо про них і дякуємо. Ми зібралися згадати Віктора, себе й подякувати йому за те, що назавжди залишилися молодими й красивими завдяки його роботі», – з-поміж іншого констатував Олександр Юрійович.

Племінниця ювіляра, випускниця університету Аліна Люта (Царенко) розчулено поділилася, що цей день мусив би бути святковим для її родини – на цей день, поза ювілеєм Віктора Сокола припадає й день народження її матері, з якою вони були двійнятами. На прикрість, вона вже теж у засвітах, і тому в цей день привітати ювілярів вона може лиш на двох кладовищах…

«Я племінниця дяді Віті, навчалася в нашому університеті на економічному факультеті з 2008 по 2013 рік. Також я маю молодшу сестру Ірину. Вона також навчалася в нашому університеті на педагогічному факультеті. Ми проживали в першому гуртожитку, і завжди коли починався весняний період, ми йшли до дядька допомагати в саду білити дерева. Не завжди це любили, бо тих дерев було багато. Але ми допомагали, бо й дядько нам завжди допомагав у всьому, чим міг. А найбільше мені запам’ятався випадок на посвяті на моєму першому курсі – одна моя одногрупниця наділа мою білу шубу і десь торкнулася рукавом фарбованої стіни так, що рукав став синій. Батькам не сказала, але пожалілася дядьку на проблему. Він заспокоїв, «Не переймайся, я все виправлю». За два дні повернув мені мою білу шубу – як нову. Не знаю, що він їй зробив, але там наче нічого і не було. Також згадую ті моменти, коли дядько приїздив до нас, і як подарував нам пральну машинку яка в нас досі працює. Хотілося б щоб всі люди, які його знали, пам’ятали про мого дядю. Він був завжди щирий, завжди приходив на допомогу. Був дуже добрий, як і моя мама. І в них є ще старша сестра, яка зараз хворіє, пережила складну операцію, тому вона не змогла приїхати. Як і моя 81-річна бабуся, мама наших ювілярів. Дякую всім, що зібралися і згадали Віктора Григоровича», – пригадала та поділилася пані Аліна.

Зазначимо, що у спогадах які вона попередньо надіслала на адресу альма-матер теж йшлося про те, що її дядько був людиною, яка вміла бачити світ особливо. Через об’єктив фотоапарата він ловив миті, що зникали, але завдяки йому залишалися назавжди. Його роботи – це не просто фото, це історії, почуття і світло його душі. Він залишив після себе не лише світлини, а й тепло, доброту й натхнення.

Надалі слово тримав ще один племінник ювіляра, кадровий військовий, захисник України Андрій Десятник. Поділився, що з 2010 року він у війську: спочатку потрапив до спецпризначення, потім – до 79-ї десантно-штурмової бригади в Миколаєві. На фронті з 2014-го. Констатує, дядько Віктор Григорович дуже пишався ним – і це відчувалося в кожному дзвінку, кожній зустрічі:

«Він підтримував не лише словами й добрими ділами, а й матеріально та фізично – завжди, коли було потрібно. Це була не просто допомога, це була любов, яка давала сили. Я навчався в нашому університеті з 2003 по 2008 рік – здобув тут фах вчителя біології та інформатики. Університет дав не лише диплом. чи вищу освіту, а й навчив комунікації з людьми, вмінню виживати в гуртожитку, і найголовніше – посмішці та любові до ближніх. Бо коли є що захищати – захищаєш із подвійною силою.

Пам’ятаю 2003-й. Я закінчив технікум, сиджу у бабусі на застіллі в селі, і дядько раптом: «Чуєш, а давай до мене. Відкривається нова професія – біолог, інформатик. Десь по житті пригодиться». Так я й потрапив сюди. Він мене переманив. Хоч я з дитинства мріяв про армію. Він знав. Але сказав: «Якщо є бажання – все вийде. Почни з цього, а далі йди за покликом». Так і сталося. Закінчив інститут – і пішов у армію. Усвідомлено», – розпочав спогади пан Андрій зазначивши, що Віктор Григорович й справді був таким як сокіл – літав і поспішав жити. Тим, хто усе знає, чия посмішка летить попереду, кому притаманні адреналін й ентузіазм.

«Я йому ще хлопцем казав: «Дядьку, не спішіть, давайте спокійніше, все встигнемо». Не слухав. Літав – в університеті, вдома, у бабусі. Скрізь. І ця його енергія запам’яталася мені назавжди. Навіть коли йому стало важко, думками він був тут – з університетом, зі студентами, колегами. Переяслав – це його життя. Я вже був поруч, просив: «Давайте, дядьку, спокійніше». Але той молодечий запал не згасав. Навіть наприкінці, коли трохи полегшало, казав: «Зберуся – і  поїду в Переяслав. Там усе моє». На жаль, хвороба таки підкосила. Серце, як казали лікарі, ніби на трьох людей. Спортивне і сильне. Але… якби трохи більше допомоги вдома – може, по-іншому склалося б. Маємо те, що маємо. Для мене він був другим татом. Завжди підтримував. І буде – у думках, з вишніх. Дуже пишався, коли я став офіцером у 2016-му – закінчив аеромобільний факультет академії. Приїжджав, розповідав усім: «Це мій племінник! У люди вибився!». Завдяки йому я тут опинився. Завдяки йому – живу. Дослужився до комбата. Мав у підпорядкуванні понад 400 людей. Але комунікація з університету + його підтримка – це те, що завжди допомагало», – з теплом і болем поділився племінник, комбат Андрій Десятник та пригадав, як два роки тому йому наснилося, що він в університеті:

«Дядько бігає на загальному фоні: «Андрію, іди сюди, тут гарні дівчата!». Ніби підсвідомість підказала – він тут. Живий. Таких людей я бачив мало. Мабуть, і не побачу. Бо Віктор Григорович – це золото. Єдине. Такого більше немає в світі. І наш Сокол завжди буде Соколом. Дякую вам за цю пам’ять!»

У свою чергу, заслужений тренер України, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри спортивних дисциплін і туризму факультету фізичної культури, спорту і здоров’я Тарас Кириченко уточнив – він прийшов у сковородинівське життя у 1987-му, яскраво влився і лишився в ньому донині в колектив факультету й університету. Зазначає, тодішній ректор Іван Стогній об’єднав хлопців після армії навколо себе та серйозних проєктів:

«Наприкінці 80-х – до середини 90-х у місті діяв військово-патріотичний клуб «АІС». Вітя був одним із фундаторів. Серйозна робота: з учнями шкіл, районів, сіл – філіали, спортивні секції, залучення студентів, переважно факультету фізичного виховання. Згадаю, принагідно, й Віктора Погребного, Бориса Лоя, Григорія Христюка, Володимира Чкалова, Сергія Ярмоленка та багатьох інших. Усім вистачало роботи. Ми їздили на всеукраїнські змагання, зокрема одного разу на всесоюзний зліт у Севастополі. Тоді стенди з його світлинами доходили й до Верховної Ради України. Щодо спорту – то він кандидат у майстри спорту з вільної боротьби. Вчив студентів і колег прийомам у невимушеній обстановці, але ніколи не демонстрував силу, не був агресивним. А ще – моржував. Ми, молоді викладачі в гуртожитку №1 – семеро-вісімеро однолітків: Погребний, Христюк, Сокол – щозими бігли в трусах, купалися, робили зарядку. Структуровано. Ректор пишався: «У мене є група моржів!». Віктор був людиною абсолютно позитивною. Навіть у найскладніших ситуаціях – не втрачав оптимізму. Ніколи не відмовляв – від прохання позичити «троячку» до прохання сфотографувати день народження чи весілля. Тоді знайти фотографа було непросто — а він приходив. Був він і на моєму весіллі 1989-го, земляк моєї дружини. Зауважу, що ця простота — не простакуватість. Він був начитаний, цікавий співрозмовник – з ним можна було говорити і фото, і про спорт. Невимушений, свій у будь-якій компанії, той хто не любив офіціозу», – тепло згадував Тарас Григорович та додав, що Віктору Григоровичу сподобався б формат його вшанування нині – тепло і від душі, з виставкою. Переконаний, що вся його фотоспадщина, по можливості, потребує систематизації. Це важливо для багатьох переяславців та сковородинівців.

Перед тим, як перейти до безпосереднього перегляду виставки у читальному залі, добрим спогадом про Віктора Григоровича поділилася директорка бібліотеки УГСП Ольга Шкира:

«Я працюю з першого дня цього університету. Тут у залі перші наші студенти – Людмила Миколаївна Погребна, Тарас Григорович Кириченко. Серед тих перших і Віктор, який прийшов до нас 1987-го року. Прізвище Сокол виправдане – він ніби й справді літав. Фотографував весілля, шкільні випуски, був домашнім фотографом. У мене в оселі величезний альбом сина Павла починаючи з 6 місяців. Щороку, перед Новим роком чи іншими святами, він стукав: «Ольго Іванівно, я прийшов фотографії зробити». Вчив позуванню: «Ану стань так, подивись сюди!». Любив знімати на столах – зверху кращий ракурс. Ловив родзинку, посмішку, погляд – щоб обличчя було красивим. Не просто клацав – вмів впіймати мить. У книгах більшості викладачів – його світлини з підписом «Фото Віктора Сокола». Таким чином він закарбований в історії університету документально. Якщо місця не вистачало – фотографував у наших читальних заласах: розставляв зонти, світло. Світла пам’ять йому й сестрі-близнюку – ниточці, що поєднувала. Він часто розповідав нам про неї пишався. Дякую родині за присутність з нами у цей день», – зазначила Ольга Іванівна та додала, що з бібліотекою його пов’язувала величезна дружба. Згадує, як приносив їм яблука чи сливи, пригощав плодами свого саду. Вдячний, веселий, життєрадісний – у всьому бачив позитив.

У читальному залі імені Сигізмунда ІІІ всі розглядали світлини: природу, обличчя, історію. Свого часу світлини Сокола прикрашали газети, книги, сайти, а у цей день стали основою спогадів та виставки під назвою «Незрівнянний світ природи та краси життя у об’єктиві Віктора Сокола», яку розмістили в читальному залі імені Сигізмунда ІІІ. Її основою стали фонди бібліотеки університету, а відділ інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю оголосив збір фотографій авторства Віктора Григоровича – за цей час випускники, співробітники та переяславці передали туди понад сто кадрів.

Напередодні відкриття оглянути виставку завітав і ректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі Віталій Коцур, який тепло відгукнувся про постать Віктора Григоровича відзначивши, що сковородинівцям дуже пощастило жити в один час з такою непроминальною постаттю, мати в своїх архівах світлини які слугують доброю згадкою про нього.

«Коли ми готували виставку в бібліотеці то мали трішки інший підхід. У конференц-залі імені Василя Сухомлинського на екрані можна бачити, здебільшого, обличчя. Але Віктор Григорович був закоханий у природу, у Переяслав. Тому наша виставка фокусується на його мистецькому напрямі: кожна квіточка, бджілка, колір – не просто фото, а мистецький погляд. Він бачив макро- та мікрокосмос глибоко. Тому там ми відібрали світлини саме з цієї сторони. Він – саме фотохудожник, не просто хронограф. Репортаж це відносно швидко. А він шукав ракурси, любов до природи й надихав бажанням жити. Любив життя, колег, усіх нас – за це любили його і ми. Він живе у наших серцях і спогадах», – додала в коментарі пресслужбі університету її упорядниця Ольга Шкира.

Варто зауважити, що протягом місяця на електронну пошту університету, на заклик ініціаторів, надійшло чимало спогадів про Віктора Григоровича від його знайомих і колег. Залюбки процитуємо фрагменти деяких з них у цій публікації:

«Віктор Григорович Сокол – це була людина-Сонце, яка  випромінювала тепло і доброту. Навіть коли був найпохмуріший день, дощило, і на зустріч ішов Віктор Григорович із посмішкою на обличчі, то цей день ставав яскравим і радісним. Його щиру посмішку на обличчі неможливо забути. Енергійний і харизматичний Віктор Григорович був організатором і натхненником мистецьких фотопленерів, численних майстер-класів. Жодне свято в університеті Григорія Сковороди не можна було уявити без його участі. Своєю майстерністю він ділився зі студентами Університету […] Об’єктив його фотокамери зафіксував час, зберіг чудові, неповторні миттєвості, з яких складається життя. Він був спроможний відзняти будь-що. Тому його фототвори ще довго хвилюватимуть людей. І хоча Віктора Григоровича вже немає серед нас, проте залишився його творчий спадок, дбайливо збережений для майбутніх нащадків», – написала асистент музею-архіву імені Юрія Бойка-Блохина Ольга Науменко.

«Віктор Григорович Сокол перейшов вічну межу й почав свій шлях сходження до вимірів Просвітлення. Митець дуже любив свою справу, свою країну, дорогих серцю земляків. Любов до природи у різні пори року він передав у серії неповторних фотокарток. Віктора Григоровича цікавила людина як феномен, її професійна діяльність, активний відпочинок, її моменти піднесення та особливі шляхетні порухи душі. З таких людей складався цілий народ. Його фотокартки та відео репортажі дають нині уяву молоді й дітям про минулі десятиліття кінця ХХ – початку ХХІ століття. Сокол залишив фотоматеріали не тільки в музеях та навчальних закладах Переяславщини, але й у закладах інших населених пунктів України. Його захоплювали культурні скарби столиці України. Відомо, що він виїздив у Київ для фотографування Києво-Печерської лаври та інших архітектурних перлин», – серед іншого, пишуть у своїй науковій праці Андрій та, світлої пам’яті, Ольга Будугай, за авторством яких на нашу адресу надійшло дві наукові статті, присвячені біографії цієї незабутньої постаті.

На думку ж автора рядків, які ви нині читаєте, Віктор Сокол навічно лишився в людській пам’яті як фотохудожник, людина, яка увіковічнювала історичну пам’ять нашого міста. Безмежно талановита особистість, яка зафіксувала багато знаменних дат людського життя – тутешні мальовничі краєвиди, життя кількох поколінь містян, багатьох з яких із тих чи інших причин теж сьогодні немає з нами, молоді пари, високоповажні люди (трішки менш відомою сторінкою життя Віктора Григоровича є те, що він фотографував весілля та ювілеїв – прим.авт.). Не вдасться підрахувати, скільки неповторних та прекрасних миттєвостей увіковічнив Віктор Григорович за своє життя. Напевно, у кожного, хто зараз читає ці рядки, є власна особлива та неймовірно дорога серцю світлина «від Сокола». За майже сорокалітню історію нашого інституту, а згодом університету було безліч подій, облич, історій – змінювалися фотоапарати, збільшувалися технічні можливості, але чорно-білі та кольорові знімки авторства Віктора Григоровича завжди нагадуватимуть нам про важливі й по справжньому особливі етапи становлення та розвитку університету.

Більше спогадів про Віктора Сокола знайдете у ще одній публікації, яка, свого часу, побачила світ до першої річниці світлої пам’яті Віктора Григоровича.

Наостанок усі присутні на зустрічі пам’яті, звісно ж, зробили спільне фото – на згадку про цей день, про повік незабутнього фотолітописця Університету Григорія Сковороди в Переяславі.

Віктор Сокол – не просто фотограф, а душа університету. Був, є і залишиться нею. Безумовно, його спадщина потребує систематизації – це тисячі фото і відео: пейзажі, побутові чи університетські події. Світла пам’ять, Вікторе Григоровичу. Ми пам’ятаємо!

Запис В УГСП згадували про його фотолітописця Віктора Сокола у день його 60-ліття та відкрили виставку пам’яті спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис УГСП вшанував пам’ять історика, майданівця та волонтера Ярослава Потапенка з нагоди його 50-річчя спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис За тиждень професору Ярославу Потапенку виповнилося б 50 років: в УГСП проведуть заходи його пам’яті спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.