Захід, організований КЗ «Черкаський обласний центр роботи з обдарованими дітьми», пройшов у форматі відеоконференції та об’єднав 45 учасників, серед яких – методисти, керівники гуртків позашкільної освіти та вчителі шкіл.

Ключовою темою обговорення став мультидисциплінарний підхід до використання рослинного світу: від інструменту психологічної реабілітації до об’єкта серйозних наукових досліджень.

Особливу увагу привернув виступ Ірини Василівни, яка розкрила актуальні аспекти гарденотерапії – методу взаємодії з рослинами для покращення ментального здоров’я. Клінічна психологиня поділилася дієвими техніками роботи з рослинами в закритих приміщеннях, коли погодні умови не дозволяють працювати у відкритому ґрунті. Було представлено методики використання рослин як антистрес-фактора для педагогів, що допомагає запобігти професійному вигоранню та відновити внутрішній ресурс.

Про роль ароматичних рослин у збереженні здоров’я та підтримці екологічного балансу розповіла Марія Газнюк, куратор колекції пряно-смакових рослин Національного ботанічного саду імені М.М. Гришка НАН України. Її доповідь підкреслила важливість збереження культурної флори як основи для здорового способу життя та біорізноманіття планети.

Практичним досвідом залучення учнів до наукової діяльності поділилися представники Черкащини: директорка Шполянський ЦДЮТ Лариса Кружіліна та керівник гуртків Юлія Курінна продемонстрували систему науково-дослідницької роботи з вихованцями у відділі закритого ґрунт, а учитель-методист Золотоніської гімназії ім. С.Д. Скляренка Ірина Кононець презентувала успішні кейси екологічного проєктування з обдарованими дітьми, акцентуючи на розвитку критичного мислення через спостереження за природою.

Семінар продемонстрував, що сучасна освітня екосистема виходить далеко за межі підручників. Інтеграція психології, ботанічної науки та шкільної практики дозволяє не лише розвивати таланти обдарованої молоді, а й створювати дієві інструменти для збереження ментального здоров’я вчителів та учнів у складні часи.

Запис Клінічна психологиня Центру ветеранського розвитку Ірина Варивода долучилася до обласного семінару про рослини як екосистему спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

«У світі, де ми не можемо вирішити, коли пролунає сирена, надзвичайно важливо мати хоча б щось, на що ми можемо впливати», – говорить клінічний психолог Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі Ірина Варивода, думками якої ми ділимося щочетверга протягом лютого.

Садівництво створює простір так званого контрольованого середовища. Тут є чіткі ритми: посадити, полити, дочекатися. Ці повторювані дії повертають людині базове відчуття передбачуваності й порядку – те, що є фундаментом психологічної стійкості.

Навіть просте рішення – коли саме полити квітку – запускає внутрішній процес повернення суб’єктності: «я можу», «від мене щось залежить», «я впливаю».

«Догляд за живим організмом повертає людину з позиції спостерігача у позицію дієвої присутності», – пояснює Ірина Варивода.

Це особливо важливо для ветеранів і ветеранок, які часто стикаються зі станом так званої вивченої безпорадності – коли попередній досвід навчив, що зусилля не мають сенсу. Маленька мікроклумба стає протилежним досвідом: турбота → результат → життя триває.

Природні ритми – не хаотичні. Вони повторювані, зрозумілі й заспокійливі. Саме тому вони так ефективно «перепрошивають» нервову систему після тривалого перебування в стані небезпеки.

«Коли людина бачить, що рослина росте завдяки її діям, у неї повертається відчуття: я не зламаний, я здатний підтримувати життя», – підсумовує фахівчиня.

На цьому принципі ґрунтуються реабілітаційні програми Центру ветеранського розвитку, де ветерани та ветеранки створюють власні персональні мікроклумби. Це не про естетику. Це про відновлення контролю, відповідальності й внутрішньої сили.

Бо іноді шлях із хаосу починається з простого жесту – взяти лійку й полити квітку

Запис «Ритми природи проти хаосу війни: як садівництво повертає відчуття контролю»: колонка клінічного психолога Центру ветеранського розвитку Ірини Вариводи спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

«Коли люди кажуть: «Мені байдуже», – дуже часто це не байдужість, а перевантаження», – пояснює клінічний психолог Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі Ірина Варивода, думками якої ми ділимося щочетверга протягом лютого.

Гарденотерапія в цьому випадку працює як м’який сенсорний місток назад до себе. Через прості стимули – дотик до шорсткого листя, запах лаванди, прохолоду землі – нервова система знову починає реєструвати реальність. Без примусу. Без слів. Через тіло.

Таке повернення до відчуттів допомагає поступово відновлювати так зване «вікно толерантності» – діапазон, у якому людина може переживати емоції, не впадаючи ані в паніку, ані в заціпеніння.

«Тіло пам’ятає шлях до безпеки швидше, ніж свідомість», – зазначає Ірина Варивода.

Колір рослин, запахи, текстури стають своєрідною сенсорною картою – географією, по якій людина заново вчиться орієнтуватися у власному внутрішньому просторі. Це не різкий «пробуджуючий» досвід, а делікатне повернення контакту з життям.

Саме на цьому принципі побудовані сенсорні екскурсії локацією GardenHub – як формат емоційного розвантаження та стабілізації. Вони не вимагають готовності «говорити» чи «аналізувати». Достатньо бути присутнім і дозволити відчуттям з’являтися.

«Іноді шлях до відновлення починається не з усвідомлення, а з відчуття прохолодної землі під долонею», – підсумовує фахівчиня.

Бо повернення до себе – це не завжди розмова. Іноді це запах, дотик і колір, які тихо нагадують: ти тут, ти живий, ти відчуваєш.

Запис «Сенсорна географія GardenHub: відновлюємо відчуття через дотик, запах та колір»: колонка клінічного психолога Центру ветеранського розвитку Ірини Вариводи спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

20 лютого 2026 року о 16:00 в аудиторії 114 (Центр інноваційного навчання та трансферу технологій «Innovation Training & Tech Transfer Center») Університету Григорія Сковороди в Переяславі відбувся «Відкритий діалог» – зустріч сковородинівців з ветеранами російсько-української війни, що стала платформою для обміну досвідом між університетською спільнотою, фахівцями та безпосередніми учасниками ветеранського руху.

Захід зібрав ключових стейкхолдерів: ректора університету, доктора історичних наук, професора Віталія Коцура; фахівчинь з супроводу ветеранів у Переяславській громаді Юлію Мурзаєву та Людмилу Шинкар, представників Центру ветеранського розвитку університету Тетяну Кузьменко, Ірину Вариводу та Анатолія Мазченка, Юрія Ващенка, представника Платформи Громадської Підтримки, керівника клубу ветеранів Переяслава Богдана Бутовича та близько десятка ветеранів російсько-української війни. Обговорення супроводжувалося презентацією, яка висвітлювала ключові напрямки: освітню траєкторію, професійну адаптацію, психосоціальну та реабілітаційну підтримку.

Ректор Віталій Коцур у зверненні до учасників зустрічі підкреслив пріоритетність освітнього напрямку для університету, який працює з ветеранами ще з часів АТО/ООС. Він наголосив, що університет бачить своєю головною роллю саме освіту та професійну адаптацію ветеранів. Пояснив, що багато захисників після повернення стикаються з проблемою: їхній попередній досвід не підтверджений дипломом, або через поранення стара робота вже не є можливою. Відтак, УГСП активно допомагає з перекваліфікацією, співпрацює з  Київським обласним центром зайнятості та його Бориспільською філією, Міністерством ветеранів.

Віталій Вікторович пишається, що Центр ветеранського розвитку, який з’явився в УГСП, був першим на Київщині. Принагідно, поділився планами щодо відкриття в закладі нової освітньої програми з підготовки реабілітологів – на його переконання, такі спеціалісти знадобляться країні на десятиліття вперед. Наостанок промови підкреслив, що спільним обов’язком всіх українців є не залишати наодинці з собою ветеранів, членів їх родин та тих, хто втратив близьких на війні.

Надалі керівниця Центру ветеранського розвитку Тетяна Кузьменко ретельніше розповіла про цей структурний підрозділ університету, окреслила напрямки його роботи.

«Центр ветеранського розвитку є спільним проєктом Міністерства у справах ветеранів України та Міністерства освіти і науки України. Його основна базова функція — це освітні послуги. Тобто усі фахівці, які в нас працюють, проводять курси підвищення кваліфікації або перекваліфікації за різними напрямами. Також це підготовка фахівців із супроводу ветеранів — наразі ми підготували вже понад 150 осіб, які працюють у різних куточках нашої Батьківщини. Паралельно ми проводимо курси для фахівців соціономічного типу: психологів, психотерапевтів, соціальних працівників та інших фахівців, що стають частиною системи психосоціальної реабілітації в Україні. Важливими послугами нашого центру є психологічна підтримка та практика фізичного оздоровлення». – ознайомила присутніх Тетяна Миколаївна.

У продовження розмови фахівець Центру ветеранського розвитку, клінічний психолог, травмотерапевт, коуч Ірина Варивода розповіла про величезний досвід роботи з ветеранів ще з 2014 року. Вона щиро переконана: звертатися до психолога – це нормально, і соромитися тут нічого.

«Я розумію ваш біль і добре усвідомлюю, наскільки гострою сьогодні є потреба у фаховій допомозі. Ми готові бути поруч на кожному етапі вашого відновлення: від індивідуального консультування та глибинної роботи з бойовою травмою до організації груп підтримки, де кожен зможе відчути, що він не один. Наш пріоритет – це не лише допомога вам, а й турбота про ваших рідних, адже родина – це ваш головний тил. Двері Центру ветеранського розвитку завжди відкриті для вас: тут ви знайдете не просто фахівців, а простір розуміння, безпеки та реальної підтримки» – щиро звернулася до ветеранів Ірина Василівна.

Надалі слово мав фахівець Центру ветеранського розвитку, експерт з питань оздоровчої діяльності Анатолій Мазченко, який має практичний досвід роботи з пораненими в шпиталі.

«Спираючись на мій досвід роботи з пораненими в умовах шпиталю, я чітко розумію, наскільки критично важливим є правильний підхід до відновлення організму. Саме тому на базі нашого Центру ветеранського розвитку ми створили спеціально організований простір, адаптований для проведення оздоровчих практик. Це не просто приміщення, а середовище, де кожен елемент сприяє стабілізації стану. Я особисто модерую ці оздоровчі заняття, підбираючи методики, які допомагають ветеранам віднайти фізичний баланс та внутрішній ресурс. Запрошую кожного спробувати ці практики, адже професійний супровід та комфортні умови – це запорука ефективного відновлення», – запропонував Анатолій Євгенійович.

Навзаєм, ветерани російсько-української війни ділилися власними історіями та досвідом побратимів, які не можуть впоратися з психічним станом після контузій і важких поранень, подекуди мають труднощі з працевлаштуванням, брак доступу до якісної реабілітації та потребу у відвідуванні культурних заходів для ветеранів, сімей загиблих чи зниклих безвісти. Навзаєм висловлювалися й пропозиції частіше зустрічатися з представниками реабілітаційних центрів, створити базу перевірених фахівців, доробити спортивні майданчики під потреби людей з інвалідністю, розвивати спорт, арт-терапію тощо.

«Для мене це дуже важливо. І насправді, дуже важко… Я теж втратив на війні друзів – і не одного. А скільки наших студентів, тих хлопців і дівчат, яких я тут учив, пішли воювати – багатьох з них вже немає серед нас. Тому допомагати вам і родинам військових – це наш спільний обов’язок.  Працювати так, щоб жоден ветеран не залишився сам. Дбати про тих, в кого війна забрала найдорожче – рідних, близьких», – поділився наостанок ректор Віталій Коцур.

Наостанок зустрічі усі її охочі учасники відвідали університетський «Екопростір збереження та відновлення фізичного і ментального здоров’я», зокрема Центр ветеранського розвитку, артерапевтичний простір «Майстерня сили» та Центр психосоціальної підтримки та реабілітації «Резильєнс», інші локації закладу які здатні сприяти фізичному та ментальному відновленню ветеранів.

Цей діалог – крок до сильнішого ветеранського руху, де УГСП стає не просто закладом, а справжнім хабом підтримки. Закликаємо ветеранів та членів родин військовослужбовців звертатися до Центру ветеранського розвитку. Разом ми переможемо не лише на фронті, а й у тилу.

Запис В УГСП відбувся «Відкритий діалог» з ветеранами російсько-української війни: що пропонує заклад захисникам для фізичної реабілітації та ментального повернення спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

«Люди часто приходять із запитом «зробити мене сильним швидше». Але психіка не працює в режимі прискорення», – говорить клінічний психолог Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі Ірина Варивода, думками якої ми ділитимемося щочетверга протягом лютого.

У гарденотерапії ми часто працюємо з образом насінини. Вона довго перебуває під землею, невидима для світу, але саме в цей час відбувається найважливіше – формування кореня. Спостереження за тим, як з’являється перший паросток, допомагає людині прийняти власний темп відновлення без самокритики й тиску.

Ця метафора перегукується з філософією Григорія Сковороди, який говорив про природний шлях і «сродну працю» – те, що дозріває зсередини, а не нав’язується зовні.

«Коли ми доглядаємо за рослиною, ми вчимося не смикати себе за листя, щоб рости швидше», – пояснює Ірина Варивода.

Внутрішня стійкість, як і сад, потребує умов: часу, регулярного “поливу” увагою до себе та захисту від надмірних негод — зовнішніх і внутрішніх. Усвідомлення цього знімає відчуття провини за повільність і повертає повагу до власного процесу.

Саме на цьому ґрунтується курс «Плекаємо внутрішній сад» — робота з мікрозеленню або сукулентами як терапевтична практика. Це безпечний простір, де людина дозволяє собі рости не ідеально, але по-справжньому.

«Стійкість – це не коли тебе не ламає. Це коли ти знаєш: навіть після бурі в тебе є корінь», – підсумовує фахівчиня.

І, можливо, найважливіше, чого нас вчить насінина, — довіряти життю в собі, навіть коли ще нічого не видно на поверхні.

Запис «Філософія проростання: чому догляд за насіниною навчає нас терплячості до себе»: колонка клінічного психолога Центру ветеранського розвитку Ірини Вариводи спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

«Ментальна стійкість – це не постійна бадьорість. Це вміння підтримувати себе в періоди спаду», – зазначає клінічний психолог Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі Ірина Варивода, думками якої ми ділимося щочетверга протягом лютого.

Кімнатні рослини й фітодизайн у холодний сезон працюють як внутрішній зимовий сад – простір, де життя триває незалежно від погоди. Зелений колір має заспокійливий вплив на нервову систему, знижує напруження й допомагає боротися з проявами сезонної депресії. А сама присутність живої рослини поруч створює відчуття тепла й безперервності.

«Коли людина щодня бачить, як щось росте, вона несвідомо відновлює віру в рух і зміни», – пояснює Ірина Варивода.

Створення «оази стійкості» вдома або в робочому кабінеті – це не про дизайн як такий. Це про простір, де можна перевести подих, зафіксувати погляд на живому, відчути себе не ізольованим від світу, а включеним у нього. Полив, догляд, спостереження стають мікроритуалами підтримки.

Такі прості дії особливо цінні тоді, коли ресурси обмежені, а зовнішні обставини не надихають. Вони повертають відчуття турботи – і до рослини, і до себе.

«Іноді для внутрішнього тепла достатньо зеленого листка на підвіконні й кількох хвилин уважності», – ділиться фахівчиня.

Саме з цієї ідеї народився онлайн-інтенсив «Аптечка на підвіконні: рослини для спокою» – про те, як обрати, розмістити й доглядати за рослинами так, щоб вони стали джерелом психологічної опори в непростий сезон.

Бо навіть узимку можна плекати сад. І навіть у тиші – підтримувати життя всередині себе.

Запис «Зимовий сад усередині нас: практики гарденотерапії, коли за вікном не сезон»: колонка клінічного психолога Центру ветеранського розвитку Ірини Вариводи спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

З минулого року, завдяки об’єднанню зусиль академічної спільноти, громадського сектору та меценатів, відбулося масштабне оновлення та облаштування приміщень Центру – приміром, завдяки Григорію Олександровичу напередодні дня повноцінного відкриття тут з’явилися апарат міостимуляції і апарат ультразвукової терапії, які дозволили створити сучасні умови для реабілітації, що відповідають високим стандартам комфорту.

Створений як осередок допомоги, сьогодні «Резильєнс» трансформується у простір, де надаються індивідуальні та групові консультації, спроєктовані так, щоб забезпечити клієнтам відчуття повного спокою та захищеності. Головний фокус роботи – оздоровчі програми для внутрішньо переміщених осіб та людей, які постраждали від воєнних подій.

Ректор університету Віталій Коцур наголошує на важливості соціальної відповідальності закладу вищої освіти:

«Університет Григорія Сковороди в Переяславі розглядає Центр психосоціальної підтримки та реабілітації не просто як структурний підрозділ. Це наша відповідь на виклики часу. Ми прагнемо, щоб кожен, хто постраждав від війни, відчував тут опору та професійну підтримку. Оновлення простору дозволить нам вийти на новий рівень надання психосоціальних послуг для громади та наших студентів», – переконаний Віталій Вікторович.

Реалізація цього етапу проєкту стала можливою завдяки підтримці мецената, випускника університету, депутата Переяславської міської ради, приватного підприємця Григорія Яреми, якому в цей день щиро подякувало керівництво університету та команда Центру ветеранського розвитку, з радістю запросивши на гостину та провівши екскурсію оновленим екопростором збереження та відновлення фізичного і ментального здоров’я.

«Я переконаний, що інвестиції в ментальне та фізичне здоров’я людей сьогодні є найважливішими. Допомогти людині віднайти внутрішню рівновагу – означає дати їй сили жити далі та розвивати нашу країну. Ми раді бути частиною цього проєкту та бачити, як спільна ідея перетворюється на реальну допомогу», – зазначив Григорій Олександрович.

Нині роботу Центру на громадських засадах координує фахівець Центру ветеранського розвитку Анатолій Мазченко. Його досвід та напрацьовані програми роботи допомагають адаптувати методики підтримки до потреб тих, хто безпосередньо стикнувся з війною.

«Резильєнтність – це здатність не просто вистояти під ударами долі, а стати сильнішим після них. У Центрі психосоціальної підтримки та реабілітації «Резильєнс» ми створюємо умови, де людина буде почута. Завдяки оновленню приміщень ми маємо можливість працювати з ветеранами громади, їхніми родинами та переселенцями в умовах, які відповідають принципам безбар’єрності та психологічного комфорту. Це простір, де професійна допомога зустрічається з людським теплом», – зазначає Анатолій Євгенович та підкреслює, що оновлення простору – це передусім інструмент для надання якісних оздоровчих послуг.

Зважаючи на те, що у планах університету відкриття освітньої спеціальності «Фізична реабілітація», перспективним вважають напрямок створення кімнат ерготерапії – інклюзивних платформ для реабілітації захисників і захисниць, внутрішньо переміщених осіб та всіх, хто цього потребує.

Усі охочі скористатися послугами Центру психосоціальної підтримки та реабілітації «Резильєнс» можуть звертатися за адресою вулиця Сухомлинського, будинок 34 або за телефоном +38(066) 606-82-18 (Анатолій)

Запис Ректор УГСП Віталій Коцур та меценат Григорій Ярема заклали новий етап для Центру психосоціальної підтримки та реабілітації «Резильєнс»: у межах партнерства простір було оновлено спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

«Коли людина торкається ґрунту руками, її тіло отримує сигнал безпеки. Це не метафора – це робота нервової системи», – пояснює клінічний психолог Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі Ірина Варивода, думками якої ми ділитимемося щочетверга протягом лютого.

Наукові дослідження показують: уже 15 хвилин роботи з рослинами знижують рівень кортизолу – гормону стресу. Один із ключових механізмів цього процесу – контакт із мікробіомом ґрунту. Деякі ґрунтові бактерії, зокрема Mycobacterium vaccae, стимулюють вироблення серотоніну – так званого «гормону спокою та задоволення».

«Ми часто говоримо клієнтам про заземлення як психологічну техніку. Але робота з рослинами – це заземлення у прямому, тілесному сенсі», – наголошує Ірина Варивода.

Саме тому у практиках Центру ветеранського розвитку гарденотерапія використовується не як хобі, а як інструмент стабілізації. Пересадка рослин, дотик до землі, ритмічні повторювані дії допомагають швидко вийти зі стану паніки, внутрішнього тремтіння або нав’язливої тривоги.

«Коли руки в землі – голова поступово звільняється. Це простий, але дуже надійний спосіб повернути себе тут і тепер», – ділиться фахівчиня.

Саме з цієї ідеї народилися майстер-класи з пересадки рослин як практика стрес-менеджменту. Вони формують нову звичку – звертатися до природи не лише у спокійні моменти, а й тоді, коли всередині шторм. Це про стійкість, яку можна відчути на дотик.

Бо іноді, щоб знову відчути ґрунт під ногами, достатньо просто… торкнутися землі.

Запис «Зелений антидот: як контакт із ґрунтом знижує рівень кортизолу»: колонка клінічного психолога Центру ветеранського розвитку Ірини Вариводи спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Перед початком зібрання присутні мали змогу переглянути виставку, поділену на дві частини – традиційну підготовану музейника (яка з року в рік експонувалася в стінах університету з 2014 року – прим.авт.) і її доповнення, напрацьовані вже спільно з командою університету. Серед іншого тут є і речі, привезені студентами-захисниками і студентками-захисницями України, багато з яких уже загинули: зокрема уламки КАБ-ів, хвостовики, тубуси, гільзи, уламки, казанки, каски, амуніція, трофеї, бойові стяги, шеврони і пам’ятні світлини, книги, карти, гасла тощо.

Як розповіла пресслужбі університету музейниця та кураторка експозиції Наталія Заїка, ідея завжди була одна – висвітлити участь переяславців у визвольній боротьбі українського народу. Починаючи від Української революції 1917-1921 років – саме того часу, коли 22 січня 1919-го проголосили Акт Злуки. Перші такі виставки приурочувалися до Дня Соборності. І не випадково, адже на Майдані 2013-2014 років саме до цієї дати відбулися перші розстріли. Експозиція показує всі етапи визвольної боротьби переяславців: від Революції 1917–1921 років до сьогоднішнього дня. Тут світлини, автентичні речі, костюми, каски, вивіски – усе, що розповідає про наших героїв. На манекені – збірний образ переяславських майданівців – ректора Віталія Коцура, майданівця Ярослава Потапенка, колишнього мера Тараса Костіна. Є й футболка, яку приніс один із хлопців на початку війни – на ній залишилася кров пораненого побратима. Він переносив його, і ця майка стала свідченням тих перших днів. Центральна частина присвячена сьогоденню – роботі Добровольчого формування територіальної громади. Це вже не просто речі – це історія, написана кров’ю й життями.

«Усе автентичне. Кожна річ, кожна фотографія – це доказ, що переяславці завжди були в авангарді боротьби за Україну. Від Української революції через Майдан до нинішнього фронту – ми продовжуємо один ланцюг. І ця експозиція – не просто виставка. Це жива пам’ять, яка нагадує: ми не здаємося», – додає Наталія Любомирівна.

Захід розпочався з «Маршу українських націоналістів» у виконанні соліста вокального ансамблю «Сузір’я» Артема Логвинюка – потужного, бойового гімну ОУН, який задав тон усьому зібранню. За ним пролунав Державний Гімн України, після чого модератор зустрічі, провідний фахівець відділу інформаційних технологій та зв’язків з громадськістю Олександр Молоткін оголосив хвилину мовчання в пам’ять про загиблих за незалежність і соборність України у горнилі всіх етапів української національно-визвольної боротьби.

З вітальним словом до присутніх звернувся ректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі, доктор історичних наук, професор, активний учасник Революції Гідності, один з організаторів Переяславської сотні самооборони імені Тараса Трясила Віталій Коцур. Він привітав учасників заходу як колег, друзів і побратимів, поділившись особистим шляхом осмислення суспільних трансформацій – від романтичного сприйняття змін у студентські роки в період Помаранчевої революції до глибокого, свідомого усвідомлення під час Революції Гідності.

Як історик і викладач, Віталій Вікторович наголосив, що з віком приходить чіткіше розуміння принципів і цінностей, які мають визначати особисту та суспільну позицію:

«Україноцентризм, людиноцентризм, любов до Батьківщини, патріотизм – це те, що тримає нас на цій землі та визначає наш внесок у розвиток суспільства. Україна є європейською нацією, остаточно сформованою протягом останнього століття, попри тисячоліття різноманітних впливів. Це підтверджується й моїми численними контактами з колегами з інших країн. Революцію на граніті, Помаранчеву революцію та Революцію Гідності варто розглядати як єдиний історичний ланцюг, що формує наше майбутнє. Незалежність 1991 року була подарунком історії, тоді як справжню незалежність ми виборюємо з 2014 року, протистоячи загарбницькому, варварському режиму, який заперечує людиноцентризм і права людини. Ми тримаємося і докладаємо максимум зусиль для перемоги. Героям слава!», – підкреслив Віталій Коцур.

Завершуючи виступ, ректор побажав усім безпеки, ментального здоров’я та здатності знаходити джерела внутрішньої енергії в непрості часи. Також він запросив присутніх активно наповнювати виставку спільними смислами та баченням, перетворюючи її на ще потужніший простір освіти, пам’яті та діалогу.

Надалі вітальне слово мав депутат Київської обласної ради Віктор Шеремета, який відіграв ключову роль у створенні першого екіпажу ППО в лавах Переяславського добровольчого формування територіальної громади – появі першої автівки яку бійці назвали «Геркулес»:

«Ми сьогодні творимо історію – і кожен із вас безпосередньо до цього причетний. Багато наших побратимів ми вже втратили в цій боротьбі. Але боротьби без втрат не буває. І перемога буде за нами – тому що ми віримо, і досягаємо цього.

Слава Богу, я був причетний до всіх новітніх українських революцій, але хотів би наголосити один нюанс: відбулася Помаранчева революція – і багато людей розчарувалися, що їх надії не виправдалися. А я задоволений. Бо ми вибороли свободу. Хай ми дещо втратили, але наші досягнення не варто намагатися нівелювати. Якщо говорити про економіку: після Помаранчевої революції темпи економічного розвитку України були на рівні східноазіатських країн – Китай, Тайвань. Приріст ВВП на рік складав 5–7% і більше. І саме це спонукало нашого повноцінного ворога нас придушувати. Вони побачили: якщо ми такими темпами розвиватимемося, маючи менші ресурси, то що буде з Росією, яка має колосальні ресурси, а люди живуть зовсім не так? Це для них стало червоною ганчіркою.

Після 2005 року в Україну заслали величезну кількість агентури – вона, на жаль, і сьогодні працює. Частину знищують, уярмлюють, але машина продовжує діяти. Уся їхня система спрямована на те, щоб придавити, знищити Україну. Ця війна жахлива, і вона триває, – триває, бо для росіян Україна є основною кісткою в горлі, яка не дає розвитку російському імперіалізму. Закликаю вас Тримаємо стрій і вперед – до перемоги», – підкреслив Віктор Васильович та закликав присутніх не падати духом, тримати стрій, демонструвати, що ми впевнено йдемо до перемоги. Бо, на його думку, тільки-но ми станемо чи ляжемо – ворог ще більше натисне.

Завідувач науково-дослідного відділу «Археологія» НІЕЗ «Переяслав» Олександр Колибенко, якого було запрошено до слова наступним, висловив переконання, що такі виставки, як сьогоднішня, – це не просто експозиція матеріалів певної історичної доби, не показ зброї чи інших речей.

«Це виставка, яка має показати, що український народ, на відміну від тих самих росіян, є творцем своєї історії. Він будує власну історію своїми руками – не зважаючи на жодних ворогів, на жодні складнощі й проблеми, які ця історія від нас вимагає. Тому ця виставка присвячена саме творчій історії нашого народу», – зазначив Олександр Володимирович та передав слово співробітнику НІЕЗ «Переяслав», майору Збройних Сил України Дмитру Тетері:

«Я вітаю всіх зі святом – Днем Соборності. Також передаю вітання від своїх побратимів, які тримають не тільки небо, а й землю. Вони є справжніми титанами. Я впевнений, що вони зроблять усе, щоб ми вийшли з цієї кривавої війни, яку проти нас веде рашистська держава, з честю, з гідністю і з перемогою. Сьогодні хочу подякувати всім, хто долучився до цього заходу, до створення цієї виставки. Вона в першу чергу говорить про те, що ми пам’ятаємо всіх українських героїв, які поклали душу й тіло за нашу свободу, за соборну українську державу.

Кожен із нас, я думаю, і надалі робитиме все, щоб мати міцну європейську країну в центрі Європи – бо іншого шляху в нас просто немає. Наша нація сьогодні доводить своїми справами, своїми жертвами, що ми достойні кращого життя. І та нація, яка бореться за свою свободу, – вона не може не перемогти.

Дякую, що кожен із вас виконує свій обов’язок на своєму місці. Війна сьогодні йде не тільки на лінії бойового зіткнення – вона йде й у тилу, на ідеологічному фронті. І цей фронт не менш важливий, ніж той, що розгортається на східних кордонах України. Вдячний від душі, від серця, абсолютно щиро. Слава Україні!», – ствердив Дмитро Адольфович.

Командир Добровольчого формування Переяславської громади №2 Олег Ворошиловський, найперше, подякував присутнім у залі Віталію Вікторовичу та Віктору Васильовичу за повсякчасну допомогу та підтримку, привітав усіх присутніх та розповів про те, чим нині живе підрозділ:

«Ми – добровольці, яким держава має право надати виключно зброю й набої. Усе решта – форма, машини, приціли, дорогі оптичні системи – це ваша робота й ваші гроші. Нашими бійцями є переважно чоловіки, але останнім часом і вже два десятки дівчат маємо. Вони виконують таку роботу, що дай Боже кожному чоловікові: і паперова робота, і навігатори, і все інше. Коли звучить тривога, летять наші машини – уявіть собі, ми цілодобово на чергуванні. Попри примхи погоди та інші фактори. Понад півсотні «шахедів» уже збито нашим формуванням де-факто, більшість з них зараховано офіційно. За останні роки завдяки допомозі спонсорів ми повністю переозброєні. Це вже не той підрозділ, що був чотири роки тому з кулеметами «Максим». Сьогодні – серйозні «Браунінги», прицільні системи, реальна загроза для «шахедів». Якщо ви бачите карти прольотів, то можливо, помічаєте, що вони постійно доходять до Переяславщини, розділяються на групи й обминають її. Значить, ми щось робимо правильно. Слава Богу. Дякую вам. Слава Україні!», – зазначив Олег Віталійович.

Зібрання тривало, і у його другій частині звучали доповіді та роздуми про історичну спадщину, культурну боротьбу та сучасну волонтерську підтримку фронту. Блок промов розпочала фундаторка експозиції, старша наукова співробітниця НІЕЗ «Переяслав» Наталія Заїка, яка розповіла про її передісторію та сучасний поступ:

«Я просто щаслива. Дякую Богу, що ця виставка є – ми розгортаємо її вже 16-ий рік поспіль. Вдячні Університету Григорія Сковороди в Переяславі за те, що вона діє і наповнена вашою частиною. Наша історія продовжується: ми забираємо ці унікальні артефакти, показуємо їх, зберігаємо. Це наша відповідальність як наукових працівників. Ми живемо в час, коли все стрімко змінюється. Ми зібрали перші унікальні оригінальні експонати – передані побратимами з Помаранчевої революції, побратимами з Революції Гідності. Як усе формувалося – видно на цих світлинах. Сьогодні хочу дуже щиро подякувати моїм колегам, побратимам, науковцям, які завжди підтримують. Я – одна одиниця, а якщо є колектив, побратими – то єдність наша сила. Так воно і є. Нас не так багато, але на таких тримається вся Україна. Дякую нашим Збройним Силам. Дякую всім патріотам. Дякую, що робимо спільну справу. Перемога буде за нами. Слава Україні!», – зазначила Наталія Любомирівна та персонально подякувала кожному і кожній з сподвижників музейної справи.

Мав що сказати й старший науковий співробітник відділу «Музей «Заповіту» Т. Г. Шевченка» НІЕЗ «Переяслав» Станіслав Дембіцький:

«Україна у вогні. Україна на роздоріжжі. Україна у невеликій частині наших громадян – у розпачі, але більша частина, зціпивши зуби, зібравшись із силами й духом, вірить, що перемога буде за нами. Перед нами ворог – страшний, східний, споконвічний. Той, який поставив нас перед питанням, з якого тільки два виходи: або капітуляція і загибель нашого народу – не тільки держави, а саме народу, – або перемога і слава на вічні часи, вічне життя. Я впевнений, що наш народ вибере другий шлях. Наша боротьба має століття позаду. Те, що відбувається зараз, – це останній акорд століть боротьби українців за свою державу. Соборність, яку визначають сьогодні українці всього світу, – це почуття єдності. Проблема єдності нашої України, соборності – зараз дуже важлива. Боротьба триватиме далі. Якщо ми погодимося на капітуляцію – вона стане ще важчою. Треба боротися – ми переможемо. Я в цьому впевнений, як і ви всі. Перемога буде за нами. Слава Україні!», – лунало з вуст Станіслава Семеновича, надихаючи присутніх до подальшої боротьби.

Доктор педагогічних наук, професорка кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання факультету української та іноземної філології Ганна Токмань, яка є своєрідним прикладом цієї соборності: дитинство – в Херсоні, юність – в Запоріжжі, молодість – в Бердянську, нині окупованому:

«Завжди суспільство тримається на певних прошарках людей – не на робітниках, як говорили комуністи, не на селянстві, а на патріотичних і демократичних людях. Ось я свідок того, як люди робили екзистенційний вибір – і я його робила. Перший такий вибір – коло людей, спільників, побратимів і посестер. Це рухівці. Ми не знали, що здобуття незалежності в 91-му році буде безкровним. Ми знали, що до нас були репресовані всі, хто вставали за Україну. Перший голова Народного Руху в Переяславі Павло Колесник, перший голова «Просвіти», Товариства української мови в Переяславі Микола Корпанюк – ось одне коло. Потім коло Майданівців. Помаранчева революція, Революція Гідності. Ми робили екзистенційний вибір. І третє коло – це сьогоднішні воїни, захисники і захисниці України. Усі ці три кола єднає одне – екзистенційний вибір з ризиком для життя. Сьогодні вони воюють, сьогодні вони гинуть, сьогодні вони поранені, сьогодні вони інваліди війни – і ми на них молимося, як на святих. Серед багатьох достойних присутніх тут Дмитро Тетеря – представник усіх трьох кіл. Він і рухівець, він і майданівець, він і офіцер ЗСУ – пройшов шлях від лейтенанта до майора», – серед іншого зазначила Ганна Леонідівна та закінчила виступ поетичними рядками Павла Вишебаби «Ми билися як вовченята, найкращі з нас померли».

На зустріч завітала й волонтерка, співзасновниця ГО «Серця Переяславщини» Інна Марченко, яка поділилася своїми думками та зазначила, що війна для неї почалася з 2013 року, коли почався Майдан. АТО, потім повномасштабна війна – нині вона не розділяє ці роки, протягом яких вона з іншими людьми доброї волі займалася волонтерством.

«Дякую нашим людям, свідомим людям. Бо дуже багато людей ще сплять, не хочуть прокидатися, або чекають «кацапов», або просто їм байдуже, що буде далі з нашою Україною. Але я вдячна тим, хто все-таки підтримує, хто дбає про наших хлопців. І єдине, що нашим хлопцям треба, коли вони повертаються додому, – це просто повага до них. Бо зараз, як кажуть самі військові, нас просто зробили жебраками. Зарплата – халепа. З продуктами харчування: далі від фронту трохи легше, а безпосередньо хлопці, які виходять на бойові завдання, мають проблему з харчами. Тому я до всіх постійно звертаюся: нам потрібні продукти – те, що можна без води, без приготування, щоб вони могли просто поїсти. Ми постійно просимо машини, просимо ремонти для машин. Маємо плани з Віктором Шереметою щодо того, що ще придбати хлопцям для боротьби з ворожими дронами – ще один крок, щоб врятувати життя хлопцям.

Не знаю, багато чи мало ми зробили. Я просто порахувала по фотографіях, бо не особливо веду облік виїздів. Минулий рік – 27 виїздів. Половина з них – по два автомобілі, бо в один не влазило. Більша половина цих виїздів – безпосередньо в зону бойових дій. Туди, де не всі хочуть їхати навіть по БР-ках. Нам це подобається, тому що кожен раз, коли приїжджаєш до хлопців, навіть коли нічого не привозиш – вони просто раді бачити, що їх підтримують, що не забувають. Особливо наші переяславці. Вони кажуть – і переяславці, і інші хлопці: такого волонтерського руху, як у Переяславі та нашому районі, нема ніде. Ми реально круті. Тому я вдячна кожному, хто допомагає, хто робить цю справу», – зворушливо зазначила пані Інна та додала ще одне прохання: якщо бачите хлопців – просто підійдіть і обійміть їх. Для них це дуже-дуже важливо. Родинам, у яких загинули чоловіки, не треба казати «співчуваю» – просто підійдіть, обійміть, дайте частинку свого тепла цій родині.

Наостанок український кобзар, археолог, голова Переяслав-Хмельницького районного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка Микола Товкайло, який привітав присутніх зі святом та зазначив, що це важлива подія, адже з 1918 року, серед безлічі подій, протистоянь з комуністами, з усіма тими, хто намагався зберегти радянську владу в Україні, було дві видатні події, які однозначно рухали Україну до незалежності – Акт Злуки та відзначення 500-річчя козацтва у 1990 році. У обох приймали активну участь переяславці.

«Це був потужний сплеск, який дав українцям надію і силу», – ствердив Микола Тихонович та подякував присутнім за волю та те, що вони дійсно живуть з Україною в серці.

Варто зауважити, що нині відбувся лише рестарт експозиції, яку поступово наповнюватимуть новими експонатами та змістом – речами та історіями переяславців, сковородинівців у ЗСУ та добровольчих формуваннях, лекціями освітян і просвітян які розповідатимуть школярам та студентам й усім охочим про роль Переяславщини в державотворенні та обороні нашої Батьківщини.

Захід завершився в атмосфері спільних фото та спогадів у колі однодумців, побратимів та посестер і тихої, але твердої впевненості: соборність – це не минуле, яке вшановують раз на рік. Це щоденний вибір – бути разом, навіть коли доводиться ховатися під землею, навіть коли ворог намагається роз’єднати нас ракетами та пропагандою.

Запис «Соборна українська держава – вільна і міцна»: в УГСП відкрили постійно діючу виставку про національно-визвольний поступ переяславців спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Саміт став глобальною платформою для обговорення сучасних викликів та стратегій у медичній сфері, особливо з огляду на потреби воєнного та повоєнного періоду.

Головна мета заходу – покращення доступності та якості медичних послуг в умовах війни; забезпечення фінансового захисту пацієнтів та медичних працівників; обговорення питань лікарського самоврядування та професійних стандартів.

У роботі Саміту взяли участь Міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко, голова Комітету Верховної Ради України з питань здоров’я нації Михайло Радуцький, Президент НАМНУ Василь Лазоришинець, а також представники Європейської спілки медичних спеціалістів (UEMS) та провідних міжнародних медичних організацій.

За словами Анатолія Євгенійовича, найбільший інтерес становили панельні дискусії, присвячені комплексному відновленню військовослужбовців та ветеранів. Програма другого дня була сфокусована на травматології, протезуванні та реабілітації. Презентації стосувалися викликів у протезуванні (Protez Foundation), розвитку реконструктивної хірургії та інноваційних біонічних протезів для військовослужбовців.

Провідним напрямом роботи стало обговорення психічного здоров’я. Обговорювалася психіатрична допомога військовослужбовцям та їхнім сім’ям, зокрема із залученням штучного інтелекту (Elomia Health), а також питання морального стресу та професійного вигорання серед медичних працівників.

Участь у Саміті дозволила Анатолію Мазченку не лише ознайомитися з передовими міжнародними практиками, а й налагодити контакти, критично важливі для подальшої розбудови та стратегічного планування діяльності Центру ветеранського розвитку УГСП.

«Такі візити фахівців Центру ветеранського розвитку УГСП є ключовими для розширення міжнародних та національних партнерських зв’язків та побудови ефективних стратегій подальшої роботи Центру», – зазначає керівниця Центру Тетяна Кузьменко

«Саміт став потужним джерелом знань, особливо у частині, що стосується комплексного відновлення наших захисників. Ми побачили, що Україна та міжнародна спільнота консолідують зусилля навколо критично важливих питань: від передових методів протезування, що повертають людей до повноцінного життя, до інноваційних підходів у роботі з ментальним здоров’ям, які допомагають їм інтегруватися у мирне життя. Для Центру ветеранського розвитку Університету Сковороди це безцінний досвід. Налагодження комунікації з такими організаціями, як UEMS та MedGlobal, дозволить нам не лише використовувати їхній досвід, а й формувати нові стратегічні партнерства для більш ефективної допомоги ветеранам. Об’єднання зусиль, знань та досвіду з різних країн — це єдиний шлях до створення ефективних рішень для збереження та зміцнення здоров’я людей, які захищали нашу країну», – поділився своїми враженнями з пресслужбою університету Анатолій Мазченко

Отримані знання та напрацьовані зв’язки будуть використані для посилення міждисциплінарного підходу, розширення кола партнерів та вдосконалення програм підтримки та соціалізації ветеранів, які реалізує Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис Фахівець Центру ветеранського розвитку УГСП Анатолій Мазченко долучився до Міжнародного Саміту з питань охорони здоров’я – 2025 спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Гостей тепло прийняли доктор історичних наук, професор, ректор УГСП Віталій Коцур та представники Центру ветеранського розвитку університету фахівець, клінічний психолог, травмотерапевт, коуч Ірина Варивода й фахівець, експерт з питань оздоровчої діяльності Анатолій Мазченко.

У невимушеній, але змістовній розмові обговорили ключові теми, пов’язані з адаптацією ветеранів до навчального середовища, перспективами профорієнтації, важливістю психологічного супроводу та формуванням ветеранської спільноти у стінах університету:

«Важливо, що ці питання звучали не абстрактно – а від людей, які щодня з ними працюють або самі проходять цей шлях», – зазначили учасники зустрічі.

Мая та Андрій запланували здобути вищу освіту саме тут, у Переяславі. Їхній вибір «практична психологія». Це глибоко символічно, адже після важких випробувань війни, обрати шлях допомоги іншим. Мая, як фахівець із супроводу ветеранів, бачить у цьому професійне продовження своєї місії. А Андрій, як ветеран, прагне передати свій досвід, підтримати побратимів і краще зрозуміти себе через психологічні знання.

Особливою частиною дня стала зустріч із ректором університету Віталієм Коцуром. У розмові йшлося про роль ветеранів у суспільстві, потребу підтримки на всіх рівнях, а також про реальні кроки, які університет уже робить для залучення, адаптації та розвитку ветеранів у своїй академічній спільноті.

«Університет – це простір, де ветерани не лише отримують знання, а й стають рушієм змін. Ми раді бачити вас серед наших здобувачів освіти», – зазначив Віталій Вікторович.

Цей візит став доказом того, що освіта – це не просто формальність, а можливість зцілення, розвитку та нового сенсу. Мая й Андрій – ті, хто свідомо обирає шлях допомоги іншим. Університет Григорія Сковороди в Переяславі той простір, де їх чекають і підтримують.

Центр ветеранського розвитку університету працює над створенням безпечного, дружнього освітнього середовища для військовослужбовців, ветеранів і членів їхніх родин. Його діяльність включає психосоціальну підтримку, адаптацію до навчального процесу, а також сприяння професійному зростанню ветеранів.

Плануєте вступ як ветеран? Звертайтесь до Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди – тут вам допоможуть пройти шлях від першого кроку до диплома.

Запис До УГСП завітали ветеран Андрій Семиног та фахівець із супроводу Міністерства Ветеранів України Мая Тихончук: планують розпочати навчання в магістратурі за спеціальністю «Практична психологія» спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

У цьому глибокому інтерв’ю Тетяна Кузьменко, керівниця Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі, говорить про те, як війна впливає на стосунки в родинах, чому мовчання буває гучнішим за крик, і що допомагає знову відчути одне одного – не «як раніше», а по-новому, чесно і живо. Це розмова про біль, що просить бути побаченим, і про любов, яка – попри все – може відновитись.

Пані Тетяно, ви щодня спілкуєтеся з родинами військових і ветеранів. Скажіть, будь ласка, які найнагальніші проблеми та найглибші хвилювання вони озвучують, звертаючись до вашого Центру сьогодні?

На жаль, спектр проблем, з якими стикаються родини наших захисників, залишається надзвичайно широким та болючим. Проте, якщо виділити одне з найгостріших питань, яке пронизує більшість звернень, то це, безперечно, складність збереження та відновлення гармонійних стосунків після повернення військового з фронту.

Багато родин опиняються у вкрай непростій ситуації, переживаючи стан глибокого внутрішнього «розриву». Це відчуття виникає через те, що той, хто повернувся з війни, вже не є тією самою людиною, якою був до мобілізації. Пережитий травматичний досвід, побачене горе, постійний стрес, фізичні та емоційні втрати неминуче змінюють його внутрішній світ, його погляди, його реакції.

Водночас, той, хто чекав вдома, також прожив свій власний, не менш складний період змін. Це були місяці або навіть роки тривоги, очікування, самотності, боротьби з побутовими труднощами, виховання дітей без підтримки, часто – страху за життя близької людини. Вони також адаптувалися до нової реальності, набули нових звичок, можливо, переосмислили власні цінності.

І ось, коли відбувається довгоочікувана зустріч, часто виявляється, що між цими двома близькими людьми утворилася прірва. Зникає колишнє порозуміння, з’являється мовчання, напруга, взаємні образи та недовіра. Кожен несе свій власний тягар пережитого, і їм буває надзвичайно складно знову знайти спільну мову, зрозуміти емоційний стан один одного, відновити колишню близькість та інтимність.

Важливо підкреслити, що це не є наслідком чиєїсь провини. Це не означає, що хтось із них «поганий» чи «неправильний». Це трагічний наслідок глибокої психологічної травми, яку проживають обидві сторони – як той, хто безпосередньо зіткнувся з жахіттями війни, так і той, хто чекав його повернення, живучи у постійному напруженні та страху.

Саме тому питання збереження стосунків, відновлення довіри та налагодження здорової комунікації є одним із найчастіших та найболючіших, з якими звертаються до нас родини військових і ветеранів. Вони шукають підтримки, порад, інструментів, які допоможуть їм знову знайти шлях один до одного, подолати цю прірву непорозуміння та побудувати нові, адаптовані до реалій життя після війни, міцні та люблячі стосунки. Це є ключовим викликом, з яким ми працюємо щодня, допомагаючи родинам зцілювати рани війни та будувати спільне майбутнє.

Справді, багато хто очікує повернення військових додому з великою надією, але часто процес адаптації виявляється напрочуд складним. Чому так відбувається? Чому, здавалося б, довгоочікувана зустріч не завжди приносить полегшення та радість, а натомість супроводжується труднощами?

Ваше спостереження є дуже точним і відображає глибоку проблему, з якою стикаються багато ветеранів та їхні родини. Складність адаптації після повернення з війни криється у фундаментальній різниці між двома світами – фронтом і тилом. Це не просто різні місця, це абсолютно різні реальності, що формують абсолютно різний досвід та світогляд.

Той, хто був на війні, прожив у світі постійної загрози життю, де панували жорстокість, втрати, біль, де цінність людського життя часто знецінювалася, а базові потреби були під постійною загрозою. Він бачив і пережив таке, що більшість цивільних людей не можуть навіть уявити. Його психіка, емоційна сфера, фізичний стан – все зазнало глибоких змін під впливом цього екстремального досвіду.

Повертаючись додому, він потрапляє у світ, який, попри всю підтримку та співчуття, не бачив того, що бачив він. Цивільне життя продовжувалося своїм звичним плином, зі своїми радощами та проблемами, які, на тлі пережитого на війні, можуть здаватися дріб’язковими або незрозумілими. Виникає відчуття прірви між власним досвідом та реальністю тих, хто чекав.

З іншого боку, той, хто чекав, також прожив непростий час. Це були періоди постійної тривоги за життя близької людини, втоми від самотності та додаткових обов’язків, часто – страху, безпорадності та власної адаптації до життя без підтримки партнера. Вони також змінилися, набули нових звичок, виробили власні механізми виживання у цій складній ситуації.

Таким чином, коли ці дві людини, які колись розділяли спільний світ, нарешті зустрічаються знову, вони часто опиняються в ситуації, коли їхні «мови» вже різні. Вони говорять про різний досвід, керуються різними цінностями та мають різні емоційні потреби. Той, хто повернувся, може відчувати нерозуміння, відчуженість, небажання ділитися своїм травматичним досвідом, або навпаки – потребу постійно про нього говорити, що може важко сприйматися тими, хто цього не пережив. Той, хто чекав, може відчувати образу за емоційну віддаленість партнера, нерозуміння його реакцій або ж сам мати потребу у власній емоційній підтримці, яку ветеран, щойно повернувшись, не завжди може надати.

Саме тому процес адаптації є таким складним і потребує не лише щирого бажання обох сторін, але й кваліфікованої допомоги у «перекладі» цих різних «мов» один для одного. Потрібно допомогти їм знову знайти спільний простір розуміння, навчитися співчувати та підтримувати один одного у нових реаліях, враховуючи той глибокий вплив, який війна мала на кожного з них. Лише тоді довгоочікувана зустріч зможе стати початком справжнього зцілення та відновлення родинних зв’язків.

Отже, якщо родини військових і ветеранів стикаються з такими глибокими кризами після повернення з фронту, з чого ж, на ваш погляд, має починатися процес їхньої підтримки? Які перші та найважливіші кроки необхідно зробити?

На моє глибоке переконання, підтримка родини у таких складних випадках має починатися з абсолютного та безумовного визнання: «Нам важко – і це абсолютно нормально». Це є першим і надзвичайно важливим кроком до зцілення та відновлення.

Дуже часто як самі ветерани, так і члени їхніх родин відчувають тиск суспільства, внутрішні очікування бути «сильними», «терплячими», «розуміючими» будь-якою ціною. Вони можуть соромитися своїх труднощів, боятися здатися слабкими або «невдячними». Саме тому надзвичайно важливо створити безпечний та підтримуючий простір, де кожен член родини відчує себе вправі на власні емоції, де не потрібно грати роль «ідеального» чи «героїчного».

У цьому просторі має бути дозволено чесно говорити про свої переживання, про свій біль, про свою розгубленість. Має бути можливість відкрито сказати: «Я не витримую», і щоб це прозвучало не як крик відчаю чи звинувачення, а як запит про допомогу, як сигнал про потребу у підтримці та розумінні.

Ми повинні пам’ятати, що родина – це цілісна система. Якщо один з її елементів, а повернення ветерана безумовно є потужним, часто травматичним впливом, пошкоджений або перебуває у стані глибокої кризи, це неминуче призводить до напруження та дисбалансу у всій системі. Дружина, діти, батьки – всі відчувають наслідки війни, навіть якщо вони не були на передовій.

Тому наша робота полягає не у пошуку винного у виниклих проблемах. Звинувачення лише поглиблюють прірву непорозуміння та підсилюють відчуття провини та образи. Натомість, ми навчаємо родини спрямовувати свої зусилля на пошук нової форми стосунків, адаптованої до реалій життя після війни. Це означає прийняття змін, які відбулися з кожним членом родини, навчання новим способам комунікації, відновлення довіри, розбудовування спільного майбутнього з урахуванням пережитого досвіду.

Підтримка починається зі створення цього безпечного простору визнання, зі зняття стигми з переживання труднощів та з фокусування на спільних зусиллях у пошуку нових шляхів взаємодії. Це перший і надзвичайно важливий крок на довгому шляху до зцілення та відновлення родинної гармонії.

У складних випадках, коли між партнерами після повернення з фронту виникає глибока прірва, чи бувають ситуації, коли пара віддаляється настільки, що відновлення колишнього зв’язку стає вже неможливим? Чи існують межі, за якими повернення до гармонійних стосунків є нереальним?

Ваше запитання торкається дуже важливої та делікатної теми. Так, на жаль, у житті бувають ситуації, коли стосунки між партнерами, які пережили війну, дійсно завершуються. І це також є частиною реальності, яку необхідно приймати з гідністю та без зайвих ілюзій. Іноді ті зміни, які відбулися з кожним із партнерів окремо, стають настільки глибокими та несумісними, що подальше спільне життя стає неможливим або призводить до постійного страждання обох.

Проте, на щастя, у більшості випадків ми бачимо потенціал для відновлення зв’язку. Важливо розуміти, що це рідко буває поверненням до того «як було» до війни. Той досвід, який пережила кожна людина, назавжди залишає свій слід. Тому йдеться скоріше про народження нового «як є тепер», про побудову стосунків на нових засадах, з урахуванням тих змін, які відбулися.

Якщо обидві сторони виявляють готовність чути одне одного, докладати зусиль для розуміння переживань партнера, працювати над відновленням довіри та налагодженням нової комунікації, відчувати емпатію та співчуття, то зв’язок має всі шанси на відновлення. Цей процес може бути непростим, вимагати часу, терпіння та іноді – допомоги кваліфікованих фахівців, але він цілком реальний.

Іноді, пройшовши через складні випробування та спільну роботу над відновленням стосунків, пари досягають навіть глибшого рівня близькості та розуміння, ніж це було до війни. Спільне подолання труднощів може зміцнити їхній зв’язок, навчити цінувати одне одного ще більше та відкрити нові грані їхніх стосунків.

Тому, хоча існують ситуації, коли розрив є неминучим, ми завжди заохочуємо пари не втрачати надію та докладати зусиль для відновлення. Готовність обох партнерів до діалогу, до роботи над собою та над стосунками, а також щире бажання зрозуміти та підтримати одне одного є ключовими факторами успіху на цьому непростому, але часто – надзвичайно винагороджуючому шляху.

Яку роль відіграють діти у складній динаміці відновлення стосунків у родинах, які пережили війну? Яким чином їхній емоційний стан впливає на загальну атмосферу та процес адаптації?

Роль дітей у цій складній динаміці є колосальною та надзвичайно значущою. Діти, навіть найменші, володіють неймовірною здатністю тонко зчитувати емоційну атмосферу, яка панує в родині. Вони відчувають напругу, тривогу, несказані образи та будь-які зміни у поведінці батьків на інтуїтивному рівні, навіть якщо дорослі намагаються це приховати.

У ситуації після повернення одного з батьків з фронту, діти часто опиняються в епіцентрі складної емоційної бурі. Вони можуть стати своєрідним «буфером», намагаючись несвідомо згладити гострі кути у стосунках між батьками, відволікаючи їхню увагу на себе або намагаючись примирити. Водночас, вони можуть стати й «жертвою» внутрішньої напруги, відчуваючи на собі наслідки конфліктів, емоційної відстороненості батьків або їхньої дратівливості.

Діти можуть проявляти різні реакції на зміни в родині: від замкнутості та тривожності до агресії та проблем з поведінкою. Вони можуть відчувати розгубленість, страх втратити одного з батьків знову (на емоційному рівні), не розуміти змін у поведінці того, хто повернувся, або відчувати провину за незрозумілу напругу між найближчими людьми.

У нашому Центрі ми глибоко розуміємо цю важливу роль дітей, тому наша робота не обмежується лише підтримкою ветеранів та їхніх партнерів. Ми приділяємо особливу увагу дітям як повноцінним учасникам сімейної системи. Ми створюємо для них безпечний простір, де вони можуть висловити свої почуття, свої страхи та своє нерозуміння. Ми даємо їм голос, допомагаємо вербалізувати їхні емоції, відповідаємо на їхні запитання у доступній формі та надаємо необхідну психологічну підтримку.

Розуміння дитячої перспективи є надзвичайно важливим, адже емоційний стан дитини безпосередньо впливає на загальну атмосферу в родині та на процес відновлення стосунків між дорослими. Якщо дитина відчуває себе у безпеці, оточена любов’ю та розумінням, якщо вона бачить, що батьки намагаються налагодити стосунки, це створює більш сприятливе середовище для зцілення всієї родини.

Ми переконані, що відновлення стосунків між дорослими – це також пряма відповідальність за емоційне майбутнє дитини. Інвестуючи у психологічне благополуччя дітей, надаючи їм підтримку та розуміння, ми створюємо міцніший фундамент для відновлення гармонії у всій родині та забезпечуємо більш здорове та щасливе майбутнє для наступного покоління.

Які конкретні формати підтримки родин військових і ветеранів ви вважаєте найбільш дієвими та ефективними у процесі відновлення їхніх стосунків та емоційного благополуччя?

Наш досвід показує, що найбільш дієвими форматами підтримки родин, які переживають наслідки війни, є ті, що поєднують у собі безпечне середовище, науково обґрунтовані методи та щиру людську взаємодію. Йдеться про формати, які сприяють встановленню глибокого контакту між членами родини, допомагають їм краще розуміти себе та одне одного, а також надають практичні інструменти для подолання труднощів.

До таких форматів ми відносимо насамперед індивідуальні та парні психотерапевтичні зустрічі. Індивідуальна терапія допомагає кожному члену родини опрацювати власні травматичні переживання, зрозуміти свої емоційні реакції та навчитися ефективних стратегій подолання стресу. Парна терапія створює простір для відкритого діалогу між партнерами, допомагає їм відновити комунікацію, порозуміння та емпатію, а також знайти нові способи взаємодії у змінених обставинах.

Дуже ефективними є групи підтримки для партнерів ветеранів. У такому форматі люди, які мають схожий досвід, можуть зустрічатися, ділитися своїми переживаннями, отримувати взаємну підтримку, знаходити нові стратегії подолання труднощів та відчувати, що вони не самотні у своїх проблемах.

Цінними є також сімейні майстерні та тренінги, спрямовані на покращення комунікації, розв’язання конфліктів, відновлення довіри та зміцнення емоційного зв’язку між усіма членами родини, включаючи дітей. Такі формати часто використовують інтерактивні вправи, рольові ігри та інші практичні методи, що допомагають засвоїти нові навички у безпечній та підтримуючій атмосфері.

Особливе значення ми надаємо «вечорам чесної розмови» або подібним форматам, які створюють спеціально відведений час та простір для відкритого та щирого спілкування між членами родини без звинувачень та критики. Важливо навчити людей говорити про свої почуття та потреби у спокійній та конструктивній манері, а також уважно слухати один одного.

Наш досвід показує, що особливо добре працює поєднання тілесної роботи (рух, дихання, танець) і комунікативної терапії. Тілесні практики допомагають зняти м’язову напругу, вивільнити заблоковані емоції, відновити відчуття власного тіла та тілесного контакту з близькими. У поєднанні з комунікативною терапією це дозволяє людям не лише вербалізувати свої переживання, але й знову відчути одне одного на фізичному рівні, відновити емоційну близькість та невербальне розуміння, що є надзвичайно важливим для відновлення глибокого зв’язку.

Таким чином, найдієвішими форматами підтримки ми вважаємо ті, що є багатогранними, поєднують різні методи, створюють безпечне та підтримуюче середовище для відкритого діалогу та сприяють відновленню емоційного та фізичного контакту між членами родини.

Пані Тетяно, яке б важливе звернення ви хотіли б адресувати тим родинам військових і ветеранів в Україні, які зараз перебувають на межі емоційного виснаження, відчувають розпач та зневіру у можливості подолати кризу у своїх стосунках?

Дорогі наші родини, наші мужні та стійкі! Я звертаюся до кожного з вас, хто зараз відчуває, що емоційні сили вичерпуються, хто стоїть на межі відчаю. Не чекайте, поки все «якось пройде» само собою. Не ігноруйте ті сигнали, які вам посилає ваш внутрішній стан – втому, постійне мовчання, неконтрольовані сльози, дратівливість, відчуття безвиході.

Пам’ятайте, що ті труднощі, з якими ви стикаєтеся зараз, – це не ваша особиста провина. Це глибокий біль, спричинений жахливим досвідом війни, біль, який зачепив кожного члена вашої родини і який просто відчайдушно прагне бути побаченим, почутим та прийнятим.

Я закликаю вас: не залишайтеся наодинці зі своїм болем. Знайдіть у собі сили шукати підтримку. Не замикайтеся у власному страху та розчаруванні. Говоріть про свої переживання з близькими, з друзями, зі знайомими, яким ви довіряєте. Якщо ви відчуваєте, що цього недостатньо, приходьте до нас, у наш Центр. Ми тут для того, щоб вислухати вас без засудження, надати вам кваліфіковану допомогу та підтримати на кожному кроці вашого шляху до зцілення.

Ваш біль – це не слабкість і абсолютно не сором. Це природна реакція на надзвичайні обставини. І ваш родинний зв’язок, ті ниточки, які колись міцно вас єднали, вартий того, щоб йому дали другий шанс, а можливо, навіть більше.

Не дозволяйте емоційному виснаженню зруйнувати те цінне, що між вами є. Зробіть цей перший, можливо, найважчий крок – протягніть руку за допомогою. Ми готові бути поруч, підтримати вас та допомогти вам знову знайти порозуміння, відновити любов та побудувати міцне та щасливе майбутнє разом. Ви не самотні. Ми віримо у вас і у силу вашого родинного зв’язку.

І на завершення нашої розмови, пані Тетяно, поділіться, будь ласка, що особисто для вас є найціннішим та найглибшим у вашій щоденній роботі з родинами наших героїчних захисників? Що надихає вас продовжувати цю надзвичайно важливу місію?

Для мене особисто найціннішим у роботі з родинами захисників є незгасна іскорка любові, яка продовжує тліти навіть у найбільш, здавалося б, складних стосунках. Це дивовижне явище, коли крізь шари болю, образи, втоми та непорозуміння раптом пробивається ніжність, співчуття, бажання бути поруч.

Я мала честь бути свідком зворушливих моментів, які назавжди закарбувалися в моїй пам’яті. Я бачила, як після довгих місяців мовчання та відчуження хтось несміливо бере партнера за руку, і в цьому простому жесті відчувається цілий океан невисловлених почуттів. Я бачила, як тато, який довгий час був емоційно відстороненим і майже не розмовляв зі своєю дитиною, раптом щиро сміється поруч із нею, розділяючи мить безтурботної радості.

Ці моменти – це не випадковість, не миттєве осяяння. Це плоди кропіткої спільної роботи, уваги, терпіння та непохитної віри у силу людських стосунків. Це результат того безпечного простору, який ми намагаємося створити, того розуміння та підтримки, які ми надаємо кожному члену родини.

І я відчуваю глибоке особисте щастя та привілей бути поруч у ці неймовірно важливі миті. Бачити, як відновлюється зв’язок, як розквітає знову довіра, як з’являється надія на спільне майбутнє – це найцінніша винагорода за мою працю. Це нагадування про те, що навіть після найважчих випробувань любов здатна до зцілення, що людська здатність до співчуття та прощення є безмежною.

Саме ці моменти пробудження почуттів, ці маленькі, але такі значущі кроки на шляху до відновлення родинної гармонії, і є тим найціннішим, що надихає мене продовжувати цю роботу. Віра в силу родини, у здатність людей до любові та зцілення, і можливість бути частиною цього дивовижного процесу – ось що надає моїй роботі глибокий сенс та наповнює моє серце надією.

Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови вийдуть у вересні.

Запис «Коли любов вчиться жити по-новому»: інтерв’ю з Тетяною Кузьменко про підтримку родин військових і ветеранів у кризових періодах спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

У цьому інтерв’ю Ірина Варивода, фахівчиня Центру ветеранського розвитку Університету Григорія Сковороди в Переяславі, говорить про те, як громада може стати середовищем сили, чому підтримка не повинна бути «чужою справою» і що означає справжнє партнерство між лікарем, освітянином, психологом, капеланом і волонтером.

Пані Ірино, ви часто говорите про створення екосистеми підтримки. Що це означає на практиці?

Це означає, що жодна установа, жоден центр чи окремий фахівець не може дати всього необхідного людині, яка повертається з війни або живе поруч із фронтом. Підтримка має бути цілісною – фізичною, емоційною, соціальною, правовою, духовною. І саме тому ми повинні створювати екосистему – об’єднання тих, хто може доповнити одне одного.

Які інституції ви вважаєте ключовими партнерами у цій екосистемі?

Це медичні заклади, університети, школи, центри зайнятості, громади, ветеранські організації, соціальні служби, заклади культури, релігійні спільноти. Кожен має свою унікальну компетенцію, але лише разом ми стаємо повноцінною опорою для тих, хто повертається з війни.

Яка роль університету в цій системі?

Університет – це не лише про освіту. Це центр знань, пошуку рішень, майданчик для діалогу. Ми в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі не боїмося брати на себе відповідальність бути частиною великої змінної системи. Ми відкриваємо двері для досліджень, проєктів, спільної роботи з громадами та практиками.

Чому так важливо об’єднувати фахівців із різних сфер у спільних міжгалузевих проєктах?

Бо тільки разом – соціальний працівник, психолог, юрист, лікар, капелан, вчитель, керівник громади – можуть побачити людину цілісно. Наша сила – не в тому, щоб робити все, а в тому, щоб знати: у тебе є той, хто тримає поруч. Обʼєднані зусилля – це не про «розмити» відповідальність, а навпаки – підсилити один одного там, де поодинці не вистачає ресурсу.

Ви працюєте з багатьма партнерами. Що, на вашу думку, обʼєднує найефективніші ініціативи?

Їх об’єднує одне слово – довіра. Ми не будуємо ієрархій, не змагаємось, хто більше зробив. Ми питаємо: «Що ми можемо зробити разом для цієї конкретної людини?». Найефективніші проєкти – це ті, де немає «чужого болю», де всі готові слухати й діяти.

Яке ваше звернення до представників громад, які поки не включились у ці процеси?

Не чекайте, поки вас попросять. Підійдіть першими. Якщо у вашій школі є дитина з родини військового – вже є привід створити тепліше середовище. Якщо у вашому клубі є ветеран – вже є можливість запросити його до спільного проєкту. Громада – це не географія. Це співдія. І підтримка – це не «робота когось», це наша спільна відповідальність.

Який ваш головний заклик до партнерів?

Будьте сміливими у співпраці. Розширюйте своє «ми». Виходьте за межі звичних форматів. Замість «у нас немає ресурсу» – запитайте «кого можемо долучити?». Замість «це не наша сфера» – скажіть «як ми можемо бути корисними?». Коли об’єднуються лікар, освітянин і капелан – народжується система, яка не ламається.

Що особисто вас надихає в цій роботі?

Мене надихають очі людей, які перестають відчувати себе непотрібними. Мене надихає момент, коли ветеран вперше сам приходить, щоб допомогти іншим. Коли батько, що втратив сина, відкриває арт-майстерню для дітей. Коли громада – перестає чекати – і починає діяти. Це – не просто про підтримку. Це про нову культуру турботи. І ми всі – її носії.

Слідкуйте за серією на нашому сайті, сторінках УГСП в соцмережах та у спільноті Центру ветеранського розвитку у Facebook. Нові розмови вийдуть у вересні.

Запис «Підтримка – це не роль однієї людини. Це справа всієї громади»: інтерв’ю з Іриною Вариводою про те, як громада може стати середовищем сили спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис «Як ветерану знайти свої опори й нові сенси у цивільному житті»: інтерв’ю з Юрієм Ващенком про те, що рятує у найтемніші моменти спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

Запис «Здоров’я – це не те, що ти маєш. Це те, що ти будуєш щодня»: інтерв’ю з Анатолієм Мазченком про культуру відповідальності за власне тіло і стан спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.

За повідомленням сайту Міністерства у справах ветеранів України, під фаховим керівництвом Тетяни Миколаївни 30 учасників з Київської, Кіровоградської, Тернопільської та Чернівецької областей опановували тонкощі роботи з ветеранською спільнотою.

Програма тренінгу включала важливі аспекти соціального супроводу, зокрема:

• соціально-правовий захист ветеранів;
• кейс-менеджмент для демобілізованих та членів їхніх родин;
• інтеграцію ветеранів у життя місцевих громад;
• психосоціальну підтримку;
• ведення документації на відповідному професійному рівні.

Навчання в Бородянка Центрі стало офлайн-етапом курсу, який триває загалом один місяць. Попереду – онлайн-компонент, після якого всі учасники отримають сертифікати.

Фаховий внесок Тетяни Миколаївни, як представниці УГСП, є яскравим прикладом академічної підтримки реалізації державної ветеранської політики. Завдяки її професіоналізму та практичному досвіду, майбутні фахівці отримують не лише знання, а й цінні орієнтири для роботи з людьми, які пройшли війну.

Нагадаємо, нині у 924 громадах України вже працюють 1343 фахівці з ветеранського супроводу. Значна частина з них – це самі ветерани, члени їхніх родин або родини загиблих Героїв.

Навчання реалізується в межах виконання Стратегії ветеранської політики та Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору в Україні, ініційованої першою леді Оленою Зеленською.

Запис Нова група фахівців із супроводу ветеранів пройшла навчання у Бородянці під керівництвом психологині Тетяни Кузьменко спершу з'явиться на Університет Григорія Сковороди в Переяславі.